Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Але тільки час від часу! Бо згодом я теж зустріла чоловіка, в якого закохалася на все життя. Ти маєш його пам’ятати – це Роман, той психоаналітик, що проводив у нас мотиваційні тренінги. Якось він запросив мене на каву в «Золотий дукат». Знаєш, трохи моторошне місце – кажуть, там зупиняється час. Зате саме в «Дукаті» я вперше спробувала каву з золотом, відтепер то моя улюблена! Роман так і сказав: ця кава створена для дівчини із «золотим» ім’ям. З того дня ми не розлучалися. За кілька місяців він мені освідчився, я вийшла за нього і народила чудову донечку. Назвала її Златою – на твою честь. А може, то «золота» кава так на мене вплинула… Дідусь із бабусею просто обожнюють свою єдину онуку, в її присутності навіть забувають про свої хронічні артрити-радикуліти… Бачиш, які дива творить любов? Ми з Романом уже й життя не уявляємо без нашої маленької Злати, та іноді чоловік бачить уві сні двійко хлопчиків-близнюків, які називають його татком. Звісно, я не проти подарувати йому ще й синів, але ні в моїй, ні в його родині жодного разу не народжувалися близнюки, тож навіть не знаю, чи таке можливо. Але сподіваюся на диво.
Маю й найкращу подругу – Марійку, ми разом працюємо. Їй трохи менше пощастило, ніж мені, адже досі не має чоловіка та дітей (хоч дуже мріє про велику і дружню родину! ) , тому я вірю – все у неї ще попереду. Часом подруга жартує: якби Роман був вільним, вона без роздумів пішла б за нього. І знаєш, вони стали б напрочуд гармонійною парою – обоє високі, кароокі, темноволосі…
Утім, я переконана: Роман кохає мене до нестями і навіть думки не припускає про іншу жінку. Він мало не щодня засипає мене оберемками троянд, а до дня народження подарував путівку на відпочинок до Греції, уявляєш?! Я полечу відпочивати з донькою – шкода, та Роман з нами вирватися не зможе, в нього дуже багато роботи. Але він думатиме про нас щохвилини, так і сказав!
…Попри все я почуваюся трохи самотньо. Душа не на місці. Іноді здається, що я – підземна річка Полтва, ув’язнена під проспектом Свободи. Кажуть, якщо спуститися до оркестрової ями Оперного театру, можна почути, як хвилі б’ються об бетонний саркофаг… Як гадаєш, що б сталося, якби одного разу вони вирвалися на волю? Не знаю, звідки в мене ці думки. Схоже, я трохи заплуталася. Може, тому й пишу зараз листа тобі в минуле? Ні-ні, я чудово розумію, що тієї тебе більше не існує, ти стала мною, а листуватися з самою собою якось негоже… Та й Роман вважає, що цього робити не слід, бо від надмірного самоаналізу й самозаглиблення можна просто збожеволіти (такі випадки в його практиці були ) , але… можна я іноді тобі писатиму? Ти не відповідай, а я просто писатиму, гаразд?
З любов’ю, Злата
Дара Корній
Муза плакала
Ну ось і сталося. Ти повернувся.
Коли я перестала чекати, здригатися від звуків ліфту, від дріботіння дощу по віконній шибі, перестала прислухатися до чужих кроків на сходовій клітці, гортати зачитану книгу споминів, болісно переживати знову і знову той фантомний біль, який по собі залишив Ти.
Перестала. Бо…
… навчилася жити без тебе,
облишила марить минулим…
Ти прийшов. Зателенькав вхідний дзвінок спотвореною музикою Шопена, я поривчасто відчинила двері. Я нікого не чекала сьогодні. Я просто тепер завжди так роблю. Не запитую – хто, чому, навіщо, просто поривчасто відчиняю двері. Я перестала боятися… Свого міста, свого будинку, людей довкола, себе.
Стоїш. Тупцюєш на місці. Наче не було тих років без тебе, тих страшних днів, годин, хвилин, секунд, які тиснули одноманітністю, вбивали порожнечею, лякали холодом, бо без тебе. Стоїш. Жмакаєш у руках букет. Квіти. Жовті печальні троянди – колір смутку, нанизаний на тендітні рамена пелюсток. Трохи знічено протягуєш:
– Ну, привіт, мурашко! Це тобі! Був неподалік – вирішив зайти та провідати давню знайому!
Вдавано весело й досить меланхолійно говориш і піднімаєш на мене очі. О, я знаю силу твоїх очей – блакитних і чистих, наче щойно вимите небо. Коли довго дивитися в них, зачинаєш літати, мріяти, а потім… Потім обов’язково падаєш і помираєш від кохання або від болю. Там чистота й наївність межують із небезпеками впіймати зустрічний вітер, який поламає, потрощить крила, і тоді… А тоді можна й не вижити. Ти знаєш про силу свого погляду і тому просвердлюєш мене очима, і раптом… твоя дзеркальна самовпевненість розбивається на друзки. Нажахано робиш півкроку назад – і ціпенієш.
Усе намарно, любий! Ти спізнився. Прийшов відігріти душу? Здається, так це називається, коли згадують про колишніх, втікаючи від теперішніх. Дарма. Бо зараз тут згарище. Зола холодна, іскри давно згасли й стали спогадом…
Дивлюся тобі в очі. Ні, я не відводжу погляд. Не тепер. Моя душа – натягнута струна. Та ти навіть не уявляєш, друже, як це – мати в собі таку ношу, яка кожного дня грає в тобі бахівськими кантатами.
– Заходь. Чого тупцяєш на порозі? Поп’ємо кави. Потеревенимо. Скільки ми не бачились? Два роки? Три? Як шалено летить час! Кухня знаєш де. А
