Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Що Ви, пане, про нього знаєте?

— Станіслас був молодим, не старшим за двадцять п'ять років, малого зросту, худим, вертким із дуже-дуже світлим, майже білим волоссям. У нього було таке видовжене носате обличчя — «щуряче». Його називали то «мазуром», то «литвином», то «рутеном», але він вільно балакав богемською говіркою і добре — латиною. Він крутився між будівничих, художників і різьбярів, цікавився ремеслом. Навіть, здається, сам намагався малювати ікони… Так, пам'ятаю, він розпитував мене про лаки. Питав мене, якими лаками краще вкривати живопис, щоб не тріскав на холоді, а якими — дерев'яні багети. Мої відповіді завжди записував. Мав він такий записничок — шкіряний, чорний, зі срібними планками по обрізах шкіри. Доброї роботи записничок… Я вперше побачив Станісласа восени 1739 року, коли він супроводжував отця-настоятеля домініканців Йонку. Той замовляв різьблену вівтарну огорожу в нашій робітні. Поки Меретин з Йонкою домовлялися про ціни, Станіслас устиг обнишпорити всю майстерню, перебалакати зі всіма нашими робітниками. В нього були такі швидкі очі: такі, що все бачать. Якщо хтось і шпигував за нами тоді, у Празі, то це був він — монах Станіслас.

— А після того Ви не помічали, що за Вами стежать?

— До останнього часу — ні.

— До останнього часу?

— Саме останнім часом, панове, я маю погані передчуття.

— Тільки передчуття?

— Так.

— Ви надаєте цим передчуттям вагомості?

— Так, панове, надаю.

— Чому?

— Бо вже мав подібні у Празі, тоді, перед убивствами. Такі самі сни. Такі самі… Окрім того, я переконаний, що Дух Паладіуму продовжує пророкувати. Він посилає мені ці застережні сновидіння… Я розумію, що ви можете —навіть маєте цілковите право! — бути скептично налаштовані до подібної аргументації, але повірте мені, я не страхополох й ще, Богу дякувати, при своєму розумі. Зрештою, я почав шукати Людей Традиції під впливом тих снів. І раптом знайшов Вас. Не вважаю це випадковістю.

— Ми Вам дякуємо, Майстре. Ми врахуємо це Ваше повідомлення, — почув Пінзель голос того, що ховався в темряві. Потім голос промовив: А тепер брат Михал зачитає нам свій реферат про дивовижних альшимургів і грифів. Отримавши листа від брата Анцо, ми як змогли дослідили історію цих дивовижних істот за давніми книжками і свідченнями авторитетних географів. Брат Михал глибоко проникся цими речами і всі ми зараз уважно послухаємо його доповідь. А Ви, майстре Яне Юрію, сідайте на ослінчик, послухайте з нами. Даруйте, що ослінчик не дуже зручний… Ви, кавалере, сідайте поки що поряд з братом-тайлером[30]… Можливо, пане Яне, Ви захочете потім щось доповнити чи, скажімо, вдосконалити доповідь нашого брата. Ми будемо Вам за це вдячні.

Той, кого названо було братом Михалом, вусатий «герой італійської комедії», підвівся, приставив ребро долоні правої руки до горла і сказав, звертаючись до невидимого керівника:

— Достойний Майстре і ви, мої брати! Дозвольте мені почати доповідь.

— Кажи, брате мій, — дозволив Достойний Майстер Ложі.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, вечір 18 червня 1761 від Різдва Христового за новим стилем]

Коли Бомбара казав, що простуватість — родинна риса Блодо, він мав рацію. Двоє із сімейного клану найманих убивць Блодо — Ґаспаро і Кармініто, які сиділи у шинку Неймана того фатального вечора, направду не відзначалися ані гострим розумом, ані кмітливістю. Зате м'язи в них були міцні, як коріння дуба, а шиї були товщими за поперек прислужниці Ориськи, яка носила їм пиво. Ті, хто бачив їх уперше, зазвичай були переконані, що бачать батька й сина. Насправді ж ці Блодо були рідними братами.

Гаспаро, котрий був старшим за Карменіто аж на двадцять сім років, народився від першої дружини Ґаспаро-старшого, схожого на ведмедя душогуба, уродженця крихітного сицилійського містечка Кастеламаре. Молодший — Кармініто — був його ж сином, але від четвертої дружини. Поміж цими двома синами три покійні й одна чинна дружина Ґаспаро-старшого народили ще вісімнадцять доньок, не потрібних у родинній справі. Всім цим «сеньйоритам Блодо» треба було забезпечити пристойні посаги. Тому простуваті брати бралися за роботу по всій Європі, не гребуючи ані вбивствами жінок, ані викраденнями дітей. Їм щастило. Вже десять сестер вони видали заміж за людей поважних та статечних. Залишалося ще вісім. Їхні імена (Сільвія, Розалінда, Амалія, Франческа, Прісцилла, Орделія, Марцілія, Патріція) були вигравіювані на срібних пряжках широких розбійницьких поясів братів Блодо.

Але щодо третього в цій компанії, то тут Бомбара помилився. Він не належав до клану Блодо й, відповідно, не страждав на простуватість. Третього звали Василем Многогрішним, і був цей добродій прямим нащадком гетьмана Дем'яна Многогрішного, колишнього нещасливого правителя Лівобережної України.

Довгий шлях пройшов правнук гетьмана, перш ніж опинитися у подільському трактирі в компанії сицилійців. Цей шлях почався за два роки до того на берегах Амуру, пройшов через кабінет князя Шаховського, шефа  Таємної Канцелярії Її Величності Імператриці Єлизавети Петрівни. А на Різдво 1761 року шлях добіг до самого Гамбургу.

Там гвардії підпоручник Василь Многогрішний зустрівся з російським резидентом Яковом Головкіним, який повідомив йому, що небезпечний державний злочинець Пупков, котрий «злозатєйно і прєдєрзостно» видає себе за принца Іоанна Антоновича, вже залишив непривітне для нього Прусське Королівство і перебуває десь на землях Речі Посполитої. Де саме, агенти Головкіна якраз з'ясовували.

Для того, щоб гвардії підпоручник Многогрішний спромігся успішно виконати секретне завдання Таємної Канцелярії, резидент Головкін найняв йому на допомогу братів Блодо, котрі щойно перед тим передали замовникам викрадену ними доньку гамбурзького негоціанта[31], отримали за неї гроші і звільнилися для нових заробітків. Братам резидент видав аванс у п'ятсот гульденів (суму, що дорівнювала посагові Сільвії і Розалінди) і персону Многогрішного як старшого компаньйона. Окрім того, до компанії Блодо вперше в їхньому розбійному житті долучилася жінка. Це була китаянка Мао Мянь, яку нащадок гетьмана