Книги Якова - Ольга Токарчук
Прописує пити багато свіжої води, а ще краще — відвари трав. Але позаяк хворі ночують на вулиці, де їм кип’ятити воду? Не дивно, що найбільше недужих — серед євреїв-неофітів. Тому вони так поспішають охреститися: вірять, що охрестившись, не захворіють і не помруть. Ашер бачив сьогодні кількох таких, уже зі знаком на обличчі; двоє з них були діти. То було обличчя Гіппократа: гострі риси, запалі очі, зморшки. Вочевидь, тіло мусить мати певний об’єм; якщо з нього витікає забагато води, воно починає нагадувати всохлий листок. Потім Ашер ішов від Галицького передмістя через ринок і бачив, як місто зачинилося в собі: віконниці замкнуті, на вулицях порожньо, невідомо, чи відбудеться ярмарок. Либонь, приїдуть селяни, які ще не знають про пошесть. Ті, що здорові й мають куди втекти, виїжджають.
Ашер намагається уявити собі, як хвороба передається від однієї людини до іншої. Мабуть, недуга виникає з якогось невловного густого туману, задухи, а може, ядучої пари. Ці міазми, потрапляючи разом із повітрям у легені, запалюють їх і заражують. Тому Ашер, коли його викликали до одного міщанського дому, де захворіла господиня, стояв біля вікна, крізь яке завівав вітер, а вона, недужа, лежала там, де вітер виходив. Родина вимагала зробити їй кровопускання, але Ашер — проти цієї процедури. Деяких хворих це дуже ослаблює, особливо жінок, хоч, безперечно, зменшує вміст отрути у крові.
Ашер також чув про інфекції, такі собі маленькі створіння, які найохочіше застрибують у хутра, мотуззя, шовк, вовну та пір’я і вилітають звідти з кожним порухом. Досить їх вдихнути, і вони потрапляють у кров і отруюють її. Їхня сила залежить від повітря: якщо воно чисте, інфекції розпадаються й гинуть. На запитання, як довго може жити інфекція, лікарі відповідають, що в речах, які зберігаються в льохах, — навіть п’ятнадцять років, у провітрюваних приміщеннях — до тридцяти днів. У людині ж — не довше ніж сорок днів. Люди ж головною причиною пошестей вважають Божий гнів через людські гріхи. До того ж так вважають усі: євреї, християни, турки. Гнів Божий. Саломон Вольф, берлінський лікар, з яким листується Ашер, каже, що мор ніколи не виникав у Європі, його завжди приносили з інших частин світу, а колиска його — Єгипет. Звідти пошесті зазвичай мандрують до Стамбула, а далі ширяться цілою Європою. Тож, мабуть, ту заразу до Львова принесли волоські євреї, що прибули на хрещення. Принаймні так тут кажуть.
Тепер усі чекають зими як спасіння, бо мороз усяку гниль нищить, і взимку моровиця геть зникає чи відступає.
Ашер не дозволяє Ґітлі виходити з дому, каже їй сидіти з Самуелем за заштореними вікнами.
Одного вечора в Ашера з’являються двоє чоловіків — старший і молодший. На старшому — чорний плащ і шапка. Борода статечно лежить на дещо завеликому животі. У нього ясне сумне обличчя, проникливі блакитні очі просвердлюють Ашера наскрізь. Молодший, який тут, вочевидь, лише задля солідності, — кремезний, зеленоокий і блідолиций. Стоячи у дверях, старший промовисто зітхає.
— Вельмишановний пане докторе, — починає він їдишем, — у вас, здається, є одна річ, яка вам не належить.
— Цікаво, — відповідає Ашер. — Не пригадую, щоб коли-небудь я привласнив собі якусь р і ч.
— Я — Пінкас бен Зелік із Козової, рабин, а це — мій небіж Янкель. Ми прийшли по Ґітлю, мою доньку.
Ашер мовчить, приголомшений. За хвилю до нього повертаються голос і глузд.
— То це і є та річ, про яку ви кажете? Але вона — жива людина, а не річ.
— Ну, я лише сказав так, — каже Пінкас примирливо й дивиться вглиб помешкання за його спиною. — Можна нам зайти на кілька слів?
Ашер неохоче їх впускає.
— Коли ти лікар, то бачиш лише людське нещастя, — каже йому Пінкас, його, так би мовити, тесть, коли наступного дня Ашер Рубін знову відвідує хворих у шпиталі. — А життя — то велика сила, і ми на його боці. Що має бути, того не минути.
Пінкас вдає, ніби прийшов сюди випадково. Його рот і ніс прикриті клаптем білого полотна, що має вберегти від міазмів. Сморід стоїть жахливий. Це радше дім смерті, ніж одужання. Через брак місця хворих кладуть на підлогу.
Ашер мовчить.
Пінкас продовжує говорити понад його головою, наче не до нього.
— Віденській громаді потрібен лікар, до того ж такий, що розуміється на очах. Вони засновують єврейський шпиталь. Ашер Рубін міг би взяти дружину і, — Пінкас затинається на мить, перш ніж вимовити це, — дітей та виїхати звідси. Все погане забудеться. Можна взяти шлюб і все владнати.
За мить додає заохотливо:
— То все через тих невірних псів.
Коли він вимовляє «невірних псів», його голос стає хрипким, і Ашер мимоволі підводить на нього погляд.
— Ідіть звідси. Поговоримо ще про це. І прошу нічого не торкатися. Мені потрібно до хворого.
Смерть — швидка й милосердна. Спершу болить голова, потім нудить і болить живіт, далі починається пронос, і йому немає кінця. Тіло висихає, людина марніє на очах, знесилюється і врешті непритомніє. Це може тривати два-три дні. Далі — кінець. Спершу померла дитина, потім — її брати й сестри, врешті — мати й батько. Ашер дивився на це все. Так усе почалося. Від них заразилися інші, яких і привезли сюди.
Побожні євреї, до яких він прийшов через пухлину господаря, дивляться на нього по-змовницькому, випитуючи, яка там ситуація в місті. Вони немовби горді, що в них — усього лише пухлина. Жінка в збитому набік чіпці промовисто піднімає брови: то все — прокляття, могутній херем, що його накладено на негідників. Бог карає зрадників, відступників, дияволів, які гидять у власне гніздо.
— Його успіх не міг довго тривати. Це все — від нечистого. Звідки те золото, ті карети з купою коней, ті горностаї? Тепер Бог покарав його, щоб іншим не кортіло. Відступники вмирають від пошесті, один за одним. Така кара, — бурмоче вона.
Ашер відвертається від неї й дивиться на віконні штори, вицвілі й запилюжені. Візерунок на них уже майже неможливо розібрати, це колір пилюки. Йому пригадується Пінкас, його нібито-тесть, і він замислюється: чи не може й справді ненависть перетворитися на недугу? Може, саме так і діє херем? Ашер часто бачив, як проклята людина швидко ставала беззахисною, починала хворіти, і досить було зняти з неї прокляття, як вона одужувала.
Але Ашер радше заразився б сам, ніж повірив у такі речі. Він
