Книги Якова - Ольга Токарчук

Якби донька моя Аґнєшка була щасливою і успішною, я не побивався б так. Якби ребе Мордке став свідком спасіння, я так не журився б. Якби Гершеле втомився від життя, посмакувавши його вдосталь, я так не плакав би. Я був першим, хто став віч-на-віч із пошестю, бо зачепила вона мене і мою так довго сподівану дитину. А я ж був обраний! Як же так?

Перш ніж ми вирушили в дорогу, відбулася невелика урочистість — скромна, бо через пошесть Яків звелів постити. Наш старий ребе Моше з Підгайців, великий наш чудотворець і мудрець, узяв за дружину молоду дівчину, сироту Тересу (колись — Естеру Майорковичеву), в якої мор забрав родину. То був жест милосердної людини, бо сестру її вже забрав до себе хрещений ребе Моше пан Лабенцький. Тепер обидві сестри носили прізвище Лабенцькі. Хоч на той єдиний вечір піст було скасовано, все відбулося стримано: трохи вина, хліба й масного бульйону. Наречена весь час плакала.

На шлюбі Яків оголосив, що збирається до Варшави, до короля, а потім поблагословив молодих, і видно було, що він серед нас найвищий, що він бере на свої плечі все наше збентеження, наші біль і гнів. Та помітив я, що є між нами й суперечності. Брати Воловські, що сиділи поряд із Валентієм Крисінським, сином Нуссена, бурчали й супилися, що мають лишитися у Львові, і відчував я за весільним столом якусь невидиму боротьбу, якийсь поєдинок, що тривав над головами присутніх, над худою нареченою, яка тільки-но вислизнула з лабет смерті, і її уже старим кавалером. То була боротьба за владу над душами. Найбільше ж у тому всьому було страху. А коли людям страшно, вони, як відомо, кидаються одне на одного, аби знайти винного в тому, що діється.

Через кілька днів ми вже були в дорозі. Слушно написано в Шохар Тов, 31, що чотири речі виснажують людину: голод, подорож, піст і влада. Так, ми дозволили собі втомитися. Втім, голод нам у дорозі не загрожував: нас радо приймали в панських дворах і плебаніях як навернених євреїв, ласкавих і добрих, наче грішник, що покаявся. Ми ж із якогось доброго дива цю роль охоче грали.

Вирушили ми другого листопада зі Львова до Варшави трьома каретами, і ще кілька осіб їхали верхи. Серед них — Молівда, наш провідник і охоронець. Усюди, куди б ми не приїхали, він красномовно нас представляв — не так, як нам хотілося б. Але вже на другий день ми почувалися саме так, як про нас говорив Молівда — цей Антоній Коссаковський, якого я так і не збагнув, і завжди сумнівався, серйозно він говорить чи жартує.

Коли ми приїхали до Красностава, де винайняли на ніч цілу корчму, Молівда оголосив, що з Яковом хоче зустрітися польський пан, бо його слава як великого мудреця дійшла аж сюди. Та й сам цей пан — теж мудрець. Він мав заїхати до нас. Тому Яків, хоч і втомлений, не знімав дорожнього одягу, навпаки, накинув поверх нього підбитий хутром плащ і грів руки біля вогню, бо вдень дощило і звідкись зі сходу, з поліських боліт, повіяло пронизливим холодом. Ми розташувалися в найбільшій кімнаті покотом на матрацах, що пахли свіжим сіном. У світлиці було темно й кіптяво. Християнин-корчмар переселив усю свою родину до крихітної кімнатки і не дозволив дітям виходити: мав-бо нас за вельможних гостей, євреїв у нас не добачивши. Але його замурзані діти все одно визирали крізь широкі шпари у дверях. Із настанням ранніх зимових сутінків вони позникали — мабуть, їх зморив сон.

Біля опівночі вбіг Іцек Миньковіцер, який вартував надворі, і повідомив, що під’їхав якийсь екіпаж. Яків сів на лаву, ніби на трон, плащ вільно опадав йому з плечей, відкриваючи хутряну підкладку.

Першим увійшов єврей у ярмулці, невисокий, повнуватий, але впевнений у собі, ба навіть зухвалий. Позаду нього у дверях стояли здоровенні озброєні селяни. Єврей мовчки обвів поглядом кімнату і, побачивши Якова, ледь вклонився йому рухом голови.

— Ти хто? — запитав я, не витримавши мовчання.

— Шимон, — відповів чоловічок глибоким голосом, який не пасував до його опецькуватого тіла.

Він повернувся до дверей і невдовзі з’явився з низеньким зморщеним літнім євреєм, схожим на рабина. Геть дрібним. З-під хутряної шапки блискали його темні проникливі очі. Він підійшов просто до Якова, аж той від несподіванки встав. Коротун обійняв його, як давнього знайомого. Лише недовірливо глипнув на Молівду, який стояв у кутку з вином.

— Це — Марцін Міколай Радзивілл, — мовив той Шимон, обійшовшись без титулів.

Запала коротка мовчанка. Ми стояли непорушно, вражені відвідинами такого вельможного і приязного гостя. Ходило багато чуток про цього магната, який перейшов у віру єврейську, хоча євреї ставилися до нього з підозрою великою, оскільки він гарем у домі тримав і дивні речі чинив. Яків теж був здивований поведінкою Радзивілла, але, як зазвичай, стримався, відповів на обійми і запропонував йому сісти поруч. Принесли свічки, і тепер обличчя обох чоловіків було добре видно. На поораних зморшками щоках магната світло розпадалося на безліч дрібних плям. Шимон, наче сторожовий пес, став на чатах біля дверей. Селянам наказав оточити корчму. Небавом стало зрозуміло, навіщо потрібна така конспірація.

Радзивілл, за його ж словами, перебував під домашнім арештом. Начебто за сприяння євреям. Прийшов він інкогніто, почувши, який знаменитий і вчений гість проїжджатиме через Красностав. Сам він тут випадково, адже відбуває арешт у Слуцьку. Потім нахилився до Якова і довго й повільно щось шепотів, наче декламував.

Я спостерігав за виразом обличчя Якова: він слухав незворушно, напівзаплющивши очі. Краєм вуха почув я, що магнат говорить гебрайською, але то була якась нісенітниця, наче повисмикувані цитати з різних джерел. Не чувши всього, я нічого з того не зрозумів. Але виглядало це так, наче той великий магнат звіряв Якову великі таємниці. Якову, либонь, хотілося, щоб і ми в це вірили.

Яків завжди змінюється, коли має справу з вельможами. Обличчя його стає наче дитинним, невинним; багато він може пробачити шляхтичеві. Тоді Яків промениться доброзичливістю і якоюсь покірністю, мало не як пес, що кориться більшому й сильнішому за нього. Спочатку мене це дуже сердило. Але кожен, хто знає Якова,