Книги Якова - Ольга Токарчук
— Як тебе звати?
Малий рішуче відповідає трохи непевною польською:
— Гілелик.
— Гарно.
— А потім я звуся Войцех Маєвський.
Деймова вже не може стримати сліз.
— Хочеш претцель?
— Так. Претцель.
Вона розповідає про це своїй сестрі Ґольчевській у майстерні покійного свояка під красивою кованою вивіскою.
— …малий єврейчик і каже: «Слава Ісусу Христу!» Ти таке бачила?
Деймова знову розклеюється, на очі набігають сльози. Відколи помер чоловік, вона часто плаче, все їй здається нестерпно сумним, їй жаль усього світу. А тепер з-під того жалю виринає гнів, який надто легко переходить у зворушення, і зненацька перед тією нескінченністю страждань цього світу в неї опускаються руки, і хочеться плакати.
Обидві сестри — вдови, але друга краще дає собі раду з самотністю, бо успадкувала від чоловіка маленьку друкарню, де виконує різні замовлення й намагається конкурувати з великою друкарнею єзуїтів. Вона саме розмовляє з якимось отцем, сестру слухає одним вухом.
— Ось, глянь-но! — вона вручає їй надруковану (треба визнати, трохи нерівним шрифтом) відозву, підписану примасом Лубєнським, у якій він закликає шляхту й міщан ставати хрещеними батьками для контрталмудистів.
— Контрталмудисти… — поважно повторює Деймова, а її сестра додає:
— Цяпцюхи.
Ксьондз Хмельовський замовляє друк кільканадцяти сторінок оповідок. Ґольчевська намагається не втручатися, але це вийде дорого, бо він хоче всього кілька примірників, тож — пояснює вона — краще було б зробити більше за майже таку ж ціну. Але ксьондз якийсь нерішучий, не може зважитися, каже, що це лише подарунок з нагоди іменин і що йому не треба так багато цих папірців. Зрештою, вони все одно адресовані одній людині.
— То чому б вам, отче, не переписати це від руки? Можливо, якимось амарантовим чи золотим чорнилом?
Але ксьондз каже, що лише друк додає належної статечності кожному слову.
— Слово, писане від руки, — то наче б у р м о т і н н я. Друк же говорить гучно і виразно, — пояснює ксьондз.
Ґольчевська залишає ксьондза з його ваганнями й повертається до сестри.
Мабуть, на всьому Поділлі немає двох таких різних сестер. Деймова — висока і повна, у неї світла шкіра й блакитні очі. Ґольчевська — маленька і темноволоса, посивілі пасма вибиваються з-під чепчика, хоч їй виповнилося лише сорок. Деймова — багатша, тому добротно одягнена, на ній — бганий салоп із багатьма накрохмаленими нижніми спідницями. На той салоп пішло тридцять ліктів чорного шовку. Поверх салопу — легка полотняна юпка, теж чорна, вона вдова як-не-як. На голові — сніжно-білий чепець. Молодша сестра, підперезана фартухом, заляпаним друкарською фарбою, біля неї схожа на служницю. А проте вони розуміють одна одну без слів. Читають відозву примаса і час від часу схвально переглядаються.
У відозві примаса Лубєнського написано, що кожен хрещений має одягти свого хрещеника у відповідний польський стрій, а також зобов’язується утримувати його, доки той не повернеться додому. Сестри знають одна одну так добре і так багато разом пережили, що їм не доводиться дуже довго це обговорювати.
Ксьондз, добряче повагавшись, погоджується на більшу кількість примірників. Додає ще сварливим тоном, що заголовок має бути жирним шрифтом і щоб місця для нього не шкодували. Дата й місце обов’язкові: Leopolis, Augustus 1759.
Про правильні пропорції
Пінкас не витримує і виходить на вулиці міста. Скрадається попід стінами будинків у вузькій смузі тіні й зиркає на карету, яка саме спиняється на ринку. Її відразу оточує натовп людей. Пінкас боїться глянути на її пасажира, а коли врешті наважується, не може відвести від нього очей, ловить кожну деталь, і кожна подробиця, здається, примножує його біль.
Чоловік, який вийшов з карети, — високий, гарної статури — здається ще вищим завдяки турецькій шапці, яку, схоже, неможливо відокремити від його постаті. З-під шапки спливає темне хвилясте волосся, дещо пом’якшуючи виразні, правильні риси обличчя. Погляд у нього якийсь наче нахабний — так здається Пінкасові; дивиться він угору, ледь закотивши очі, наче от-от знепритомніє. Ковзає поглядом по людях, що оточили карету, по головах натовпу. Пінкас бачить рух його виразних, гарно окреслених вуст. Щось говорить до людей, сміється, і тоді зблискують рівні білі зуби. Його обличчя здається молодим, а темна борода неначе приховує якусь ще зухвалішу молодість. Можливо, вона — в ямочках на щоках. Виглядає він владно й дитинно водночас. Тепер Пінкас розуміє, що цей чоловік може подобатися жінкам, зрештою, і чоловікам теж, усім — він красивий, і через це Пінкас ще дужче його ненавидить. Коли Франк випростовується, інші ледь сягають йому до підборіддя. Зеленувато-синій турецький плащ з фіолетовими аплікаціями робить його плечі ще ширшими. Парча виблискує на сонці. Ця людина здається павичем серед курей, рубіном серед простих камінців. Пінкас вражений, приголомшений, він не сподівався, що Франк справить на нього таке враження, і вже зовсім нестерпним йому здається те, що ця людина йому подобається.
Ох, думає Пінкас, він, либонь, геть порожній всередині, якщо стільки золота на себе одягнув. І, певно, дурний, якщо йому подобається така карета, — дарма що його називають Мудрим Яковом. Іноді краса перебуває на службі зла, перетворюється на принаду для очей, аби отуманювати натовп.
Коли Франк іде, люди розступаються, роблячи йому прохід. Затамовують подих. Дехто простягає руки, щоб торкнутися його.
Пінкас намагається згадати, як він собі його уявляв. Не пригадує. Перед його очима кружляють лазурово-фіолетові плями, його млоїть. Він відвертається від цього гордовитого маршу Якова Франка крізь захоплений натовп і спльовує з удаваною огидою. Яків не виходить йому з голови.
Пізно вночі, майже опівночі, коли Пінкаса мучить безсоння, він вирішує для заспокоєння написати рапорт і віднести його до кагалу. Хай долучать його до інших документів. Записане слово залишиться назавжди, а барви, навіть найяскравіші, поблякнуть. Писане слово — святе, кожна літера наприкінці часів повернеться до Бога, ніщо не буде забуте. Що таке образ? Ніщо. Барвиста пустка. Яким би виразним і кольоровим він не був, все це розвіється, як дим.
Ця ідея додає йому сил, і він бачить те, що, на його думку, є справжніми пропорціями. Що таке постава, врода, гучний голос? Лише форма. В яскравому сонячному світлі все це сліпить, а от уночі форми бліднуть і видно приховане.
Він розмашисто пише перші слова: «Я бачив на власні очі…» Намагається
