Книги Якова - Ольга Токарчук
Вже відомо, що дехто отримає прізвища своїх хрещених. Моше з Підгайців, який добре знає пані Лабенцьку, та й з її чоловіком мав справи, перейме їхнє прізвище. А позаяк цей жилавий розумний рабин має фантазію і трохи нахабства, а ще найкраще з усіх знається на кабалі, то й розуміє, яку силу мають слова й імена. Він бере собі ім’я невірного Хоми. Зватиметься Томаш Підгаєцький-Лабенцький. Його малолітні сини Давид і Саломон матимуть імена Йосиф-Бонавентура та Казимир-Шимон Лабенцькі.
Але не всі вельможі так щедро діляться своїми прізвищами. Пан Дідушицький, наприклад, не такий схильний розкидатися власним прізвищем, як Лабенцький. Він буде хрещеним старого Гірша, ребе Шабтая з Лянцкоруня, та його дружини, Хаї з Шорів. Хая зовсім посивіла. З-під її чіпця вибиваються побілені сивиною кучері, її бліде обличчя наче посіріло, але вона й досі надзвичайно красива. Чи цей схожий на чаплю пихатий аристократ в англійському фраку, якого тут іще ніхто не бачив, знає, що хрестить пророчицю?
— Візьміть собі щось просте, легке, нащо тобі ламати язика моїм прізвищем? Ось ви руді, — каже він Гіршеві, — то й назвіться Рудніцькими. Хіба погано? А ще ви з Лянцкоруня, то будьте Лянцкоронськими. Звучить як прізвище князя.
Вони трохи вагаються, ким же бути: Рудніцькими чи Лянцкоронськими — але насправді їм байдуже. Старому Гіршеві не пасує ні те, ні інше. Він стоїть у своєму коричневому халаті й хутряній шапці, якої не знімає навіть улітку, довгобородий, з якоюсь тінню на обличчі. Не надто він щасливий.
Високо цінується на цій біржі імен Францішек. Кожен третій чоловік зветься Францішеком. Кажуть, що це — на честь Францішека Жевуського, який погодився бути хрещеним самого Якова Франка і щедро підкинув грошенят. Але це неправда. Справжню причину популярності святого з Ассізі відкрили отці, що здійснювали хрещення, та завжди повний підозр ксьондз Мікульський: це ім’я нагадує їм про Франка, їхнього ватажка.
На Галицькому передмісті — вечір п’ятниці. Надвечірнє сонце обливає помаранчевою барвою дахи будинків і людей, які сидять гуртиками. Їм зненацька стає якось незатишно. Западає дивна незручна тиша. Цей ще пів години тому галасливий натовп, який розсівся довкола вчорашніх багать, серед кошиків та перин, що ними вимощені вбогі плетені вози, серед прив’язаних до підвод кіз, тепер принишк, знерухомів. Дивляться в землю, пальцями перебирають торочки хусток.
Якийсь чоловічий голос починає співати «Шема Ізраель», але інші його відразу зацитькують.
Цариця Шабат проходить понад їхніми головами, навіть не торкаючись їх, і прямує просто до єврейського кварталу на іншому кінці міста.
Про те, що трапляється у Львові з ксьондзом Хмельовським
— Отче, ви мене впізнаєте? — звертається до ксьондза Хмельовського на львівській вулиці якийсь хлопчина.
Ксьондз уважно на нього дивиться: не впізнає, хоч і має неприємне відчуття, що десь він цього хлопця вже бачив. Ох, кепські справи з його пам’яттю. Хто ж це такий? Здається, він уже згадав ім’я, але ця борода, цей єврейський одяг…
— Я перекладав, коли ви, отче, приходили до Шорів кілька років тому.
Ксьондз крутить головою, не пам’ятає.
— Я Грицько. Ну, з Рогатина… — каже хлопчина з легким руським акцентом.
І раптом ксьондз пригадує цього молодого перекладача. Але щось тут не так.
— Як це, сину? — каже він безпорадно й дивиться на його широко всміхнене обличчя. У нього бракує одного зуба спереду, зате ці штани, цей капот… — Матір Божа, а чого це ти по-єврейському вбраний?
Грицько відвертає погляд, дивиться кудись на дахи. Здається, вже шкодує, що заговорив до цього отця. Йому й кортить розповісти все, що в його житті трапилося, і якось лячно.
— Ти далі в Шорів? — розпитує отець декан.
— О, Шор — то великий пан. Учений. А грошей у нього… — Грицько махає рукою так, ніби такі гроші людині годі й уявити. — А що в тому, отче, дивного, що він нам із братом як батько?
— Боже милосердний! Який же ти дурний! — ксьондз злякано роззирається, чи на них, бува, хтось не дивиться. Так, на них дивиться ціле місто. — Чи ти блекоти наївся? Він мав вас, християн, не до себе приймати, а до сиротинця віддати. А якщо це випливе? Мені до того діла не має бути, бо ви — православні, але все одно християни.
— Ага. І до притулку якогось церковного потрапили б! — каже гнівно Грицько й раптом піднімає на ксьондза погляд. — Але ж ви, отче, нікому не скажете, правда? Нащо воно вам? Нам там добре. Брат вчиться читати та писати. І на кухні порається з жінками, бо він такий фейґеле, — хихоче Грицько. Ксьондз піднімає брови, не розуміє.
З натовпу до Грицька виходить дівчина, але, побачивши, що він розмовляє зі священником, злякано відступає. Вона молода, худорлява, з уже помітним вагітним животиком. Єврейка, як не глянь.
— Ісусе Христе… То ти не лише наймит єврейський, а й ловелас? Мати пресвята! Життя такими гріхами занапащати…
Ксьондз не знає, що ще сказати, — так його приголомшило побачене. Меткий хлопець використовує мить його збентеження і продовжує півголосом, мало не ксьондзові на вухо:
— Ми тепер із турками торгуємо, через Дністер до Молдавії та Валахії їздимо. Непогано йде гендель… Найкраще — горілка. Хоч за річкою — край турецький, мусульманський, але багато християн там живуть, горілку хорошу в нас купують. Зрештою, в їхній книзі Аль-Корані написано, що їм не можна пити вина. Вина! А про горілку — нічого, — пояснює Грицько.
— А ти знаєш, що то — смертний гріх? Те, що ти єврей… — нарешті отямлюється ксьондз. І додає тихо, нахилившись до хлопцевого вуха: — Під суд можеш піти, сину.
Грицько всміхається. Ксьондзові та усмішка здається якоюсь дуже дурною.
— Але ж ви, отче, нікому не розкажете? Це як на сповіді.
— Ісусе Христе… — повторює ксьондз. Від тих нервів він відчув аж якесь поколювання у щоки.
— Ви не кажіть нікому. Я у Шорів в Рогатині був завжди, ще від часу потопу. Люди забули, що і як. Нащо про те говорити? А тепер ми все одно до Ісуса і Матінки Божої разом ідемо…
Раптом ксьондз пригадує, звідки й навіщо сюди прибули ті натовпи євреїв, і розуміє, в якій парадоксальній ситуації опинився цей хлопчина з вибитим зубом. Вони ж зараз хрестяться, а він стає тим, ким і був, тобто стоїть на місці. Вони наче самі до нього приходять. Ксьондз намагається це Грицькові якось незграбно пояснити,
