Книги Якова - Ольга Токарчук
Дедалі холодніше, і невідомо, що робити з усіма тими безпритульними та хворими. Потрібно ще грошей, одягу і харчів, позаяк ксьондз Мікульський, інтендант усієї цієї затії, вже не годен упоратися.
Лікарі домагаються, щоб усі, хто прибуває до міста, показували посвідчення, що їдуть вони із земель, вільних від зарази. Всіх підозрілих мають «провітрювати» в карантині за містом протягом шести тижнів. У самому ж місті має бути досить лікарів, цирульників, доглядачів за хворими, носіїв і гробарів. Усі, хто мав справу з хворими, повинні носити спеціальні знаки, наприклад, білі хрести на грудях і спинах. Має бути запас грошей на харчі й ліки для вбогих. Вирішено позбутися бездомних собак і котів, стежити за кожним домом, чи не з’явилася там зараза, збудувати за містом достатньо дощаних хатинок для хворих і підозрілих, а сумнівні товари в тих-таки будиночках «провітрювати». Але все як завжди у нас: на словах одне, на ділі інше.
Ти, мудра добродійко, вигадаєш, що робити, аби тим людям гідне житло та харч надати. Чимало з них, на хрещення вирушаючи, своє майно продали і тепер хіба що на милосердя наше сподіваються.
Катажина Коссаковська наважується турбувати сильних світу цього
Янові Клеменсові Браніцькому, Великому Коронному Гетьманові, дня 14 грудня 1759 року
Високо ціную гостинність, якою зустрів Ти мене, ясновельможний пане добродію, нещодавно, коли я знову була в дорозі. У Мостиськах гарно й затишно, я довго їх пам’ятатиму. А позаяк зволив Ти сказати, що бажаєш добра всім моїм починанням, звертаюся до Тебе, пане добродію, з проханням розважити справу, про яку я вже Тобі розповідала. Чи не могли б ми спільним зусиллям — яко шляхетно народжені й приязню між собою пов’язані, — пам’ятаючи французьку приказку «noblesse oblige», якось зарадити тим нещасним неофітам, пуританам, яких тут, на Поділлі, премногість. Ти, вельможний пане добродію, либонь, уже чув, що вони тепер вирушили до Варшави й домагаються аудієнції в короля (щодо можливості якої я вельми сумніваюся), а також земель у королівських володіннях, щоб там оселитися. Ідея наша в тому, щоб прийняти їх на наших землях, що було б по-християнському, та й душ у наших волостях у такий спосіб прибуло б.
В окремому листі, переданому через Каліцького, розповіла я Тобі, вельможний пане, що тут діялося з сеймиком…
Євстахієві Потоцькому, Ясновельможному Пану Братові, генералові артилерії Великого Князівства Литовського, 14 грудня 1759 року
У листі отримала я, вельможний пане добродію, прохання вислати Тобі портрет нашого батька, що я радо вчиню, тільки-но випаде така нагода, бо на пошту не варто надто покладатися.
А ще нагадую моє запитання з попередніх листів: чи Ти, вельможний пане добродію, не міркував ще про маєток, який можна неофітам передати.
Ти знаєш мене все моє життя і відаєш добре, що я не схильна надто розчулюватися над недолею людською, у цих справах я переважно тверда. Можна крізь окуляри видивлятися доброчесність і не побачити її. Але тут бачу наш обов’язок: ці люди опинилися в найгіршому становищі з можливих, гіршому, ніж наші селяни, бо вони — наче ті жебраки, вигнані своїми ж, позбавлені майна та місця під сонцем. До того ж вони погано знають мову і в багатьох справах геть безпорадні. Тому-то так міцно одне за одного тримаються. Якби їх розподілити по наших маєтках, зажили б вони по-християнському, займаючись ремеслом чи торгівлею і нікому не заважаючи, і був би то з нашого боку вчинок побожний. Бо ж ми їх приручили і під крило нашої Церкви прийняли.
Пелагії Потоцькій, каштеляновій львівській, 17 грудня 1759 року
Не хотілося б мені турбувати й тривожити Тебе, вельможна пані добродійко, різними речами архістаросвітської моди, сиріч бажати такого, що минуло давно і до чого Ти не маєш прихильності. А зокрема, того, аби свої любилися між собою і бажали одне одному всілякого добра. Але, позаяк хочу бути не модною, а чесною і щирою, прошу Бога, який от-от прийде у світ, аби обдарував Тебе здоров’ям і довгими літами. А ще бажаю щастя й успіхів, але тут кожен сам собі коваль.
Ти, вельможна пані, вже, либонь, чула новий заклик, не так модний, як милосердний: брати до себе дівчат-неофіток, колись єврейок, а тепер християнок. Лабенцька, жона старости, таку маленьку дівчинку вже до себе прийняла. Якби я мала менше справ, теж про таке подумала б. Учинок такий дає їм надію на краще життя та освіту, яка паннам личить. Дівча виявилося вельми тямущим, уже має гувернера і вчиться водночас польської та французької. Та й пані Лабенцька аж ожила, тож і користь обопільна…
Про топтання монет і завертання ножем ключа журавлів
Напередодні виїзду до Варшави Яків велить вибраним жінкам і чоловікам зібратися. Вони чекають на нього приблизно годину. Яків приходить одягнений по-турецькому, з ним Хана, чепурна й урочиста. Тепер вони цілим гуртом швидко йдуть у бік Високого замку, їм услід озираються допитливі перехожі. Яків мчить попереду, швидким кроком, нахилившись уперед; старий ребе Мордке ледве за ним встигає. Врешті-таки відстає разом із Гершеле. Хана не нарікає, що зіпсує вишиті шовкові пантофлі, йде крок у крок за чоловіком, лише підбирає поли довгого плаща і дивиться під ноги. Яків знає, що робить.
Дивний день. Повітря — м’яке й гладеньке; вони наче рухаються серед порозвішуваного мусліну. Пахне чимось тривожним, солодким, несвіжим, чимось, про що забули, і воно поросло пліснявою. У декого на обличчях невеликі маски, але що вище вони підіймаються, то відважніше їх скидають.
Всі розуміють, що пошесть — то частина війни, яку з ними ведуть вороги. Хто сумнівається у своїй вірі, помре. Житиме той, хто щиро вірить Якову. Відійшовши далеко від міста, вони сповільнюють крок і починають розмову, зокрема ті, що йдуть позаду. Дехто спирається на палицю, точаться розмови, дедалі відважніші, вони зайшли вже далеко й високо, шпигуни сюди не дістануться, ніхто їх не підслухає, немає тут пронозливих секретарів, катехітів, ревних вірян. Вони кажуть:
— Молівда і стара Коссаковська домагатимуться тепер у
