Книги Якова - Ольга Токарчук

— Хай Бог їм допоможе.

— Якщо так станеться, підтвердимо наше шляхетство…

— Але ми їдемо просити землі королівської, не магнатської.

— Цього пані Коссаковська ще не знає…

— Нащо їй знати? Ми не хочемо палити за собою мостів.

— Король дасть нам землю. Від нього отримати — краще, ніж від панів чи церкви. Але де певність?

— І хто такий король?

— У короля є честь, і слово його цінніше за золото…

— У Буську буде та земля.

— В Сатанові…

— Рогатин — уже наш.

— Байдуже де, аби була…

Вони стоять на горі й бачать звідти все місто. Дерева — червоні й жовті, ніби якась рука підпалила світ. Ллється світло, золоте, медове, важке; теплими хвилями спливає воно вниз, укриваючи позолотою львівські дахи. І водночас місто згори нагадує струп на шкірі, нерівний шрам. Здалеку не чути гамору, місто здається невинним, а там же зараз ховають померлих, споліскують водою заражену бруківку. Раптом вітер приносить звідкись запах деревного диму; Яків змовкає і зупиняється. Ніхто не наважується промовити й слова.

Тоді Яків робить дивну річ: встромлює в землю ніж і піднімає очі до неба. Всі стежать за його поглядом. Ключ журавлів, який летить у небі, раптом рветься у двох місцях, як намисто, розсипається й завертає. Птахи налітають одне на одного, плутаються й починають хаотично кружляти над їхніми головами. Прикре видовище. Хая затуляє обличчя. Всі дивляться на Якова вражено.

— Дивіться тепер, — каже він і витягає ножа із землі.

Журавлі ще якусь мить кружляють безладно, а далі знов вишиковуються в ключ, який описує два великі кола і рушає своєю дорогою на південь.

Яків каже:

— Те, що ви побачили, означає: горе вам, якщо забудете, хто я і хто ви.

Він наказує розпалити багаття. Всі стають довкола нього, без чужих очей, без шпигунів і донощиків, і не можуть наговоритися. Плутають нові імена. Коли Шломо звернувся до Нахмана по-старому, Яків дав йому стусана. Немає більше єврейських імен, є лише християнські.

— Ти хто? — питає він Хаїма з Варшави, який стоїть перед ним.

— Матеуш Матушевський, — відповідає Хаїм якимось наче сумним, пригніченим тоном.

— А це — його дружина Ева. Немає більше Віттелі, — додає Нахман, хоч його й не просили.

Яків наказує кожному повторити своє нове ім’я. Вони називаються один за одним, і так — кілька кіл.

Всім присутнім чоловікам близько тридцяти, вони в розквіті сил, добре одягнені, у плащах, підбитих повстю чи хутром, бородаті, в теплих хутряних шапках, хоч до зими ще далеко. Жінки в чіпцях, як міщанки; деякі ще мають на головах кольорові тюрбани, як-от Хана. Якби хтось — якийсь підглядач — побачив цей гурт людей, що зібрався на пагорбі наді Львовом, нізащо не збагнув би, хто вони й навіщо повторюють свої імена.

Яків ходить серед них із товстим дрючком, який підняв із землі. Ділить їх на дві групи. У першій — ребе Мордке, який зветься тепер Пьотром-старшим, далі — Гершеле, тобто Ян, другий улюбленець Якова. Поруч — Нахман, себто Пьотр Якубовський, і Хаїм з Буська, по-новому — Павел Павловський. До цієї групи Яків додає ще Іцека Миньковіцера, тепер — Тадеуша Миньковецького, та Єрухіма Ліпмановича, тобто Дембовського. Всі вони завтра поїдуть із Яковом до Варшави.

Хана з дітьми тим часом будуть під опікою пані Коссаковської. Завтра вона пришле коней. З ними поїдуть ще Лейбко Гірш із Сатанова — тобто Юзеф Звєжховський — і його дружина Анна. Прізвище їм дав ксьондз, який їх хрестив. Язик можна зламати. Залишаються також Яків Шимонович, який тепер зветься Шимановським, обидва Шори, тепер Воловські, і ребе Шаєс, який досі лишається Рабіновичем, бо ще не охрестився.

Два гурти дивляться один на одного скоса, але триває це недовго, бо Яків велить усім добре потрусити кишенями — чи немає там монет. Бере від кожного лише по одній. Вибирає великі золоті дукати, аж доки назбирується дванадцять. Старанно складає їх у купку на землі, серед сухої трави. Потім чоботом втоптує їх у багнюку. Далі знов згортає в купку і знову топче. Всі дивляться на це мовчки, затамувавши подих. Що це означає? Що він хоче цим сказати? Тепер вони по черзі мають підходити до монет і втоптувати їх у землю.

Ввечері до Якова приходить Францішек, тобто Шломо, і докоряє, що той не вибрав його та братів для подорожі до Варшави.

— Чому ж, скажи? У нас там є справи, ми багато чим допомогли б. Як шляхтич і католик я тепер маю іншу позицію. У мене є голова на плечах.

— Мене твоє шляхетство не обходить. Скільки ти за нього дав? — Яків буває ущипливим.

— Я був із тобою з самого початку. Я — один із найвірніших, а тепер ти мене відкидаєш.

— Так має бути, — каже Яків, і на його обличчі розквітає широка тепла усмішка. Він часто так робить. — Я не відкидаю тебе, дорогий брате, я залишаю тобі владу над тим, що ми тут зробили. Ти — другий після мене, то хто ж пильнуватиме той весь люд, який бідує тут, наче худоба, по стодолах і курниках? Будь тут господарем.

— Але ти до короля їдеш… Нас, мене і братів моїх, не береш із собою. Чому?

— Небезпечна ця мандрівка. Візьму її на себе.

— Але ж хто, як не я з батьком і братами, поки ти в Туреччині сидів…

— Сидів, бо інакше мене вбили б.

— Тепер ти бундючишся, а тебе навіть у катедрі з нами не було! — вибухає Шломо. Це не схоже на нього, зазвичай він стриманий.

Яків робить крок і намагається обійняти Шломо — Францішека Шора-Воловського. Але той вислизає з його обіймів і виходить, гримають двері, відбившись від одвірка, і ще довго хитаються на іржавих завісах, поскрипуючи.

Через годину Яків кличе до себе Гершеле, тобто Яна. Каже йому принести вина й печеного м’яса. Нахман Якубовський, який прийшов поговорити з Яковом, застає біля його дверей Хану. Хана каже йому пошепки, що Володар одягнув тфеліни і здійснює разом із Гершеле таємний обряд, який називається «внесення Тори до нужника».

— З Яном, — м’яко виправляє її Нахман.

Рештки. У Радзивілла

Кожна жива істота має своє неповторне і єдине покликання, яке втілити під силу лише їй. Хіба ж не так? Це означає, що протягом життя в неї є одне-єдине завдання, і вона не може його занехаяти. Я завжди так думав, але дні, які настали після знаменної львівської події, виявилися такими непередбачуваними й гіркими, що я довго