Книги Якова - Ольга Токарчук
Постава його була миршава, сутула, обличчя потворне, скривлене. Ніс, здається, зламаний. Волосся розкуйовджене, матове, зуби чорні.
Пишучи «зуби чорні», Пінкас наче перетинає якусь невидиму межу, але зовсім цього не усвідомлює.
Він узагалі не був схожий на людину, нагадував якогось демона чи звіра. Рухався рвучко, в його жестах не було й сліду грації.
Він знову вмочає перо в чорнило й замислюється (думки з піднятим пером зазвичай закінчуються ляпкою), але за мить енергійно продовжує:
Говорив багатьма мовами одночасно, але жодною з них не вмів нічого путнього сказати чи написати. Коли він звернувся до присутніх, всі почули голос неприємний для вуха, хрипкий і писклявий, і лише ті, що добре його знали, могли зрозуміти, що він каже.
До того ж він ніде не здобув достойної освіти, знав лише те, що почув там і сям, тож знання його зяяли дірами. Він знався хіба що на казках, що їх дітям розповідають, а його послідовники, всі як один, у ті казки вірили.
І раптом здалося Пінкасові, що він не людину бачив, а триголову бестію.
Хрещення
Дня 17 вересня 1759 року після урочистої меси хрещення приймає Яків Франк. Його нове ім’я — Йосиф, Юзеф. Хрещення отримує з рук митрополита Львівського Самуеля Ґловінського з Ґловна. Хрещені батьки: приблизно тридцятилітній, елегантний, одягнений по-французькому Францішек Жевуський та Марія Анна Брюль. Яків Франк схиляє голову, і свячена вода стікає по його волоссю, омиває обличчя.
Відразу після Якова приступає Криса, одягнений по-шляхетському, і в цьому новому строї його асиметричне обличчя здається навіть достойним. Тепер він — Бартоломей Валентій Крисінський; його хрещені — львівський уніатський єпископ Шептицький та дружина чернігівського воєводи Мьончинська.
За його спиною стоїть цілий гурт, із якого час від часу виходить хтось один і прямує до вівтаря. Змінюються хрещені в урочистому багатому одязі. Грає орган, від чого високе красиве склепіння катедри здається ще вищим. Десь там, над стрілкуватими арками, вивищується небо, куди всі щойно охрещені, безперечно, потраплять. Терпкий запах високих жовтих квітів, якими прикрашено вівтар, змішується із запахом ладану, і утворюється якась вишукана суміш, наче в костелі побризкали найкращими східними пахощами.
Тепер підходять елегантні юнаки з волоссям підстриженим, наче у пажів, — це небожі Якова Павел, Ян і Антоній. А четвертий, який нервово мне в руках шапку, — то син Хаїма з Єзерян (тепер — Єзерянського), Іґнацій. На мить западає тиша, орган змовкає, і втомлений органіст перегортає сторінки нот, щоб почати новий твір. У паузі чутно шарудіння аркушів — так тихо в катедрі. Потім знову вибухає музика, урочиста, патетична, і до вівтаря підходить Францішек Воловський, ще донедавна Шломо Шор, син Еліші, з синочком, семилітнім Войцехом. Слідом за ним — його батько, найстарший з-поміж людей Франка, якому вже більше шістдесяти, — Еліша Шор. Достойний старець, якого підтримують дві невістки — Розалія та Роза. Він так і не одужав після побиття. Наступною підходить красива дружина Хаїма Турчинка, тепер Каплінського — Барбара з Валахії, яка усвідомлює свою вроду і дозволяє, аби допитливі погляди її роздивлялися. Помітно, що всі ті люди, які схиляють голови перед дотиком мокрих пальців митрополита, — наче велика родина, розросла, як дерево.
Саме так думає ксьондз Мікульський, який дивиться на них, намагаючись знайти докази їхньої спорідненості у вигляді, поставах. Так, вони зараз хрестять одну велику подільсько-волосько-турецьку сім’ю. Тепер, коли ці люди добротно одягнені й урочисті, з них промениться щось нове, якась гідність і впевненість у собі. Цього не було ще вчора, коли він зустрічав їх на вулицях міста. Його приголомшує ця переміна. Ще трохи, і вони захочуть шляхетства, бо охрещений єврей має на це право. Якщо добре заплатить. Ксьондза охоплює якийсь сумнів, ба навіть переляк: вони впускають до своїх кімнат чужих із непроникними обличчями й неясними, заплутаними намірами. Йому здається, ніби до костелу вливається вся вулиця, і вони ось так ітимуть до вівтаря до пізнього вечора, і не буде цьому кінця.
Але в костелі — не всі. Наприклад, немає Нахмана. Він мусив бути біля своєї маленької донечки, яка раптово захворіла. У неї був пронос і гарячка. Вайґеле намагалася силою годувати її молоком, але все дарма, обличчя дівчинки почало марніти, риси загострюватися, і вона померла під ранок 18 вересня. Сам Нахман звелів тримати це в таємниці. Її квапливо поховали наступної ночі.
Про зголену бороду Якова Франка і нове обличчя, яке визирає з-під неї
Хана Франк, яка щойно прибула на хрещення з Іваного, не впізнала чоловіка. Стоїть перед ним і дивиться на його обличчя так, наче воно щойно народжене: бліда ніжна шкіра довкола вуст світліша, ніж на чолі та щоках, губи темні, нижня дещо випинається вперед, підборіддя м’яке, ледь помітно розділене навпіл. Лише тепер Хана помічає родимку під правим вухом — вона наче знак. Він усміхається, і відтепер увагу притягують його білі зуби. Це зовсім інша людина. Віттель, яка його голила, виходить, несучи миску, повну піни.
— Скажи щось, — просить його Хана, — я впізнаю тебе за голосом.
Яків сміється гучно, відкинувши голову, так, як уміє лише він.
Хана вражена. Перед нею стоїть Яків-хлопчик, нова людина, неначе оголена, вся як на долоні, беззахисна. Обережно торкається його рукою. Його шкіра — незвично гладенька. Хана відчуває неясну тривогу і не може стримати сліз.
Обличчя мають лишатися прихованими, — думає вона. Як вчинки, як слова.
21
Про те, як восени 1759 року до Львова приходить пошесть
Ще донедавна вважали, думає Ашер, що причиною мору є невдале розташування планет. Він роздягається догола і думає, що робити з одягом. Викинути? Бо якщо на ньому — якісь виділення хворих, він може заразити весь дім. А немає страшнішого, ніж впустити заразу у власний дім.
Погода у Львові раптово змінилася: була спекотною й сухою, а стала теплою й вологою. Всюди, де є хоч трохи землі чи трухляви, виростають гриби. Щоранку в місті стоїть туман, як густа сметана, яку лише вуличний рух трохи струшує, каламутить.
Сьогодні він зафіксував чотири смерті. Відвідував недужих. Знає, що кількість мертвих
