Книги Якова - Ольга Токарчук
Нарешті посеред усього цього шарварку Ашер бачить того помазаника Божого, обранця. Може досхочу на нього надивитися. Відколи він з’явився у Львові наприкінці серпня, його можна зустріти то тут, то там: у багатій кареті або серед збідованих вірних, що сплять просто неба. Схоже, він не боїться. Хоч надворі тепло, на ньому завжди його висока турецька шапка та турецький плащ кольору красивої зелені, що нагадує озерну гладінь або скло, з якого роблять пляшечки для ліків. Він схожий на велетенську бабку, що перелітає з місця на місце. Підходить до хворих, і тоді Ашер, який там присутній, мовчки відступає вбік. Той кладе руку на чоло хворого й заплющує очі. Хворий блаженно всміхається, якщо, звісно, ще притомний. Нещодавно один хворий єврей сам пішов до костелу і вимагав хрещення. І коли його квапливо охрестили, він одразу видужав. Принаймні так розповідають на Галицькому передмісті. Під синагогою стверджують інше: що він одразу помер.
Ашерові доводиться визнати, що той Франк — красивий чоловік. Можливо, саме таким буде колись його син Самуель. Він не мав би нічого проти. Але його сила — не в красі. Ашер знає таких людей, переважно магнатів, спадкових шляхтичів: у них є якась непоясненна впевненість у собі, якась незбагненна внутрішня сила тяжіння, завдяки якій вони в будь-якій ситуації почуваються королями.
Відколи цей чужий перебуває в місті, Ґітля не може заспокоїтися. Одягається, але врешті-решт таки не виходить з дому. Стоїть певний час перед дверима, а потім іде назад до кімнати й роздягається. Ашер, повертаючись додому, застає її на канапі. Її живіт великий, круглястий, твердий. Все її тіло здається наче ледь набряклим, обважнілим. Вона весь час у поганому настрої, повторює, що помре під час пологів. Сердиться на нього: якби не він, вона повернулася б до батька або пішла з тим Франком. Лежачи отак у темряві, вона, мабуть, уявляє всі можливі, але не здійснені версії свого життя.
У другій половині жовтня, коли настають холоди, пошесть аж ніяк не відступає — навпаки, стає ще могутнішою. Галицьке передмістя спорожніло, для прибульців знайшли притулок у сусідів, у монастирях чи панських маєтках. Щодня в катедрі та міських костелах відбуваються хрещення. Утворилася ціла черга. Тільки-но хтось помирає, інші одразу хочуть хреститися.
Коли ж починають умирати охрещені, Яків перестає з’являтися на вулиці та лікувати дотиком своїх довгих пальців. Кажуть, що він поїхав до Варшави, до короля — просити землю для новонавернених. А дехто стверджує, що злякався зарази і знов утік до Туреччини.
Так вважає й Ашер, пригадуючи вчорашні смерті. Ось, скажімо, родина Майорковичів. Протягом двох днів у шпиталі померли мати, батько та чотири доньки. П’ята помирає, але вона така виснажена, що нагадує радше якусь похмуру мару, привид, упиря, а не дитину. Шоста, найстарша, якій уже сімнадцять, кажуть, посивіла від розпачу.
Майорковичам справили порядний похорон, християнський, купили за кошти міста дерев’яні домовини й місце на кладовищі. Поховали їх під новими прізвищами, до яких вони так і не встигли звикнути: Міколай Пьотровський, Барбара Пьотровська та доньки: Вікторія, Роза, Текля й Марія. Ашер наказує собі запам’ятати: Сроль Майоркович, Бейля Майорковичева, а також Сима, Фрейна, Мася, Міріам.
Тепер, якраз після похорону цих Майорковичів-Пьотровських, він стоїть у передпокої і повільно знімає весь одяг. Скручує його жмутом і наказує служниці спалити. Можливо, смерть чаїться в ґудзиках, швах, комірі. Входить до кімнати Ґітлі цілком голий. Вона здивовано дивиться на нього і вибухає сміхом. Ашер мовчить.
Усе ж ту маленьку худу дівчинку Майорковичів вдається врятувати. Це Елія. Тепер вона зветься Саломеєю Пьотровською. Ашер тримає її в шпиталі й добре годує. Спершу розвареним рисом на воді, потім сам купує їй курчат і наказує готувати бульйон, власноруч кладе їй до рота шматки м’яса, потрошки, маленькими шматочками. Дівчинка всміхається щоразу, коли його бачить.
Тим часом Ашер пише лист до старости Лабенцького і ще один, окремий — його дружині. Через два дні отримує відповідь із Рогатина: кажуть привезти малу Саломею.
Чому він не написав у цій справі до Рапапорта, до громади? У нього була така думка. Проте Ашер вирішив, що малій Саломеї буде краще в палаці Лабенцьких, ніж у домі багатого Рапапорта, навіть якби він — що сумнівно — погодився її прийняти. Сьогодні єврей — багатий і впливовий, а завтра — вбогий і безпорадний; це Ашер знає добре.
Після Хануки та християнського Нового року, на початку січня, у Ґітлі народжуються дві доньки. У березні, коли сходять останні сніги, Ашер і Ґітля пакують своє добро і вирушають з дітьми до Відня.
Що Молівда пише до своєї кузини Катажини Коссаковської
Ясновельможна пані добродійко, моя найясніша кузино,
Добре, що Ти швидко звідси виїхала, позаяк пошесть тут шаліє і повсюди видно сліди Смерті, яка ступає вулицями Львова. Найприкріше ж те, що моровиця вподобала собі Твоїх підопічних, серед яких чимало є вбогих і напівголодних. І попри старання ксьондза Мікульського та багатьох шляхетних людей, вони й далі живуть у злиднях і недолі, а отже, є легкою здобиччю для недуги.
Я й сам спакував речі і через кілька днів супроводжуватиму Якова та його товаришів до Варшави, де сподіваюся з Тобою, пані добродійко, зустрітися й обговорити наші майбутні дії. Дякую, що так щедро винагородила мою працю — знаю, що то пожертви багатьох шляхетних вельмож, серед яких найщедрішим виявився пан Яблоновський. Я щиро шаную його й ціную, а проте ідея Парагваю під Буськом здається мені сумнівною. Твої підопічні, шановна пані, не такі покірні, як парагвайські індіанці. А релігія їхня, звичаї та письмо старіші від наших. З усією повагою і вдячністю до пана Яблоновського порадив би йому якось приїхати до Іваного чи сюди, на Галицьке передмістя.
Дозволь не описувати всього — надто воно прикре мені й неприємне. Після смерті доньки
