Присмак волі - Володимир Кільченський

Роман ледве встиг відійти, як затріщали гілки і до них з обох боків стали продиратися якісь люди. Гримнули постріли, і кулі просвистіли побіля Івана. Він швидко присів на коліно і пустив стрілу в переднього завзятого нападника, який, прохарчавши щось перебитим горлом, завис на гілках.

Давно Іван не відчував такої жадоби до стріляння з лука. Він вправно вкладав стріли та випускав по незнайомцях, котрі намагалися продратися крізь гілляччя до нього. Нападники, звісно, чекали опору, але щоб так, незрозуміло чому, за невеликий проміжок часу на гілках уже висіло до десятка темних людських тіл... Це неможливо було збагнути, бо ж у відповідь на свою стрілянину не почули жодного пострілу. У темряві чулися якісь грізні голоси та брутальна лайка, а до цього ще й крики про допомогу тих нападників, які конали на гілках. Іван погукав Голоту і, коли той обізвався, запитав:

— Санько, це не ти їх «понавішував»? Я, мабуть, і стріл стільки не витратив, а їх висить, як груш!

Голота задоволено засміявся з прихистку, де стояв Іванів віз, та відповів:

— А ти що, гадав, я у Марійки під боком гріюся? Половина тут моїх!

Тепер уже з одного боку від нападників почулися загрозливі вигуки, залунали постріли. Іван з Романом сховалися під захистком гілляччя, а багаття, що вже пригасало, не давало змоги визначити місце їхнього схову. Кулі били десь поряд по лежачих гілках, і від їхніх попадань відлітали на Івана шматки розтрощеного дерева.

Нарешті пальба затихла і супротивники з обох сторін прислухалися до наслідків стрілянини. Затріщали гілки, і вже менша кількість нападників, рубаючи шаблями захисток з гілляччя, спробувала добратися до захисників нічного притулку. Не судилося сьогодні харцизякам поживитися чужим скарбом: знову засвистіли стріли, і декілька їх звалилося. Проте трійця завзятих нападників вибралась таки з гілляччя. Одного з них Іван підранив останньою стрілою. Було видно, що стріли закінчилися і у Санька, бо ті, що продерлися, з оголеними шаблями бігли просто на Івана з Романом. Іван, на мить забувши про підстрелену ногу, випростався і кинувся навперейми нападникам. Навскіс махнувши шаблею, зачепив одного з них по груднині, і шабля розітнула кожух разом із тілом. Зловмисник, ніби наткнувшись на щось невидиме, застиг, глянув униз і впав перед Іваном. Козак встиг відхилитися від помаху шаблею ще одного негідника і тієї ж миті помітив, що з грудей його ворога стирчить кінець загостреної шаблі. «Санько прикінчив цього», — майнула думка, й Іван побачив, як його товариш, штовхнувши ногою ворога під зад, витяг свою шаблю.

— Цих ми добили. Чи будуть іще?.. Їм тут як медом намазано, лізуть, покидьки, неначе блохи, — вилаявся Санько.

Подивився навкруги та крикнув у темряву:

— Приходьте ще! Почастуємо гарненько! Узнаєте смак козацької шаблі, мерзотники!

Та у відповідь почувся тільки стогін пораненого, який почав прохати допомоги, зрозумівши, що його поплічники програли сутичку. Хлопці трішки вичекали, потім Голота став насторожі, а Іван з Романом волоком притягли пораненого нападника і кинули на землю. Санько наступив йому на горло і, притискаючи до землі, запитав:

— Кажи, сучий хвіст, що вам потрібно від нас? Хто ви такі?!

Поранений махнув рукою на знак того, що говоритиме, і коли Санько попустив, загугнявив:

— Ми давно йдемо за військом, втекли з нього... А у вас хотіли чимось поживитися, бо ви ж... багаті.

Санько ще про щось його розпитував, а той, ослаблений від втрати крові, вже втратив свідомість.

Спати вже ні в кого не було бажання і, зібравшись біля вогнища, мандрівники повісили казан, а дівчата заходились варити м’ясо. Спала одна лише Катеринка, яка довірливо вляглася в ногах батька напроти вогнища, безтурботно згорнувшись клубочком. Іван дивився на ще дитяче личко, і зараз навіть не вірилося, що зовсім недавно над ними вирувала смерть. Йому захотілося, щоб і у них з Марією була така ж чорноброва доця, яку він любив іще не народжену. З любов’ю поглядав на Марію, яка, пораючись біля казана, ловила його погляди та щасливо посміхалася у відповідь.

Поснідали ще до настання світанку і, нагодувавши коней, Роман із Саньком, який був зі смолоскипом, принесли коням води. Під’їхали двоє вершників від Гурія, повідомивши, що вирушають, а коли побачили навколо забитих злодюг, один із козаків сказав:

— Чули ми нічну стрілянину... Подумали, що ви від вовків відбиваєтесь. Вирішили, що самотужки з ними впораєтесь.

Хлопці мовчали, і тут один із вершників зліз із коня та підійшов до підстреленого нападника. Перевернув його лицем до багаття і здивовано вигукнув:

— Оце тобі й зустріч!.. Та це ж Санько Климань... Він з ватагою втік із війська ще під Белзом. Виявляється, вони весь час за нами плентались. А ми думали: хто весь час провіант краде?

— Хоч від вас «підробіток» отримали! — додав другий козак.

— З пораненими робіть що завгодно, а мертвих прикопайте. Усе ж були християнськими душами! — сказав старший з козаків, і вони неспішно поскакали до свого стану, про щось сперечаючись.

Усі взялися заглиблювати ритвину на узбіччі шляху і швидко стягли близько десятка тіл забитих та вкинули в яму. До ранку серед живих лишився тільки Санько Климань, і Іван, оголивши його груди, приклав траву, яку подала Рада, та перемотав рану. Після цього перенесли його ближче до багаття та поклали на ялинкове гілляччя.

Поки хлопці збирали свої стріли, Катруся наносила ще хмизу і підкинула