Присмак волі - Володимир Кільченський

— А я думала, що знову вовки... От дала б я їм по спині палицею!

Нашвидку поснідали і, розтягнувши гілляччя, виїхали на шлях. Коли доїхали до місця, де стояло табором військо, всі побачили чимало свіжовикопаних могил, які ще й сніжок не притрусив, дохлих коней та всякий непотріб.

— Люди мруть, можливо, не тільки від поранень. Хвороба ходить... — зауважила Марія, із сумом оглядаючи все довкола.

Іван мовчки дивився на всі ці втрати від війни, і йому було сумно. Можливо, у могилу ліг хтось із тих хлопців, з ким вони ще не так давно билися поруч, долаючи ворога, можливо, помер той козак від ран, а не від якоїсь холери, дідько б її забрав... Санько також із сумом розглядався навкруги і, доки не проїхали місце ночівлі війська, мовчав, нахиливши голову. Тільки Катеринка, спостерігаючи навколишні краєвиди, весь час запрошувала матір поглянути то туди, то сюди, аж поки Раді це не обридло і вона погрозливо цитькнула на доньку.

Цього дня, десь по обіді, була зупинка війська на перепочинок, і мандрівники стали на якійсь віддалі від війська. Погодувавши коней, самі встигли дещо перехопити з їжі. Санько Голота за цей час оглянув та випробував лук, бо ж збирався дорогою добути щось із дичини. Рада на це зауважила:

— Ти тільки, Санько, вепра не чіпай, а то він нам і вози розтрощить!

Усі трішки розвеселилися і в доброму настрої знову вирушили вслід війську.

Санько відстав від свого гурту і їхав на узбіччі з надією щось роздобути на вечерю. Ця забавка сподобалась Катеринці. Вона уважно спостерігала за козаком і голосно всім розповідала про його діяння. Раптом замовкла і з якимось острахом стала слідкувати за діями Санька. Рада глянула на доньку і стривожено запитала:

— Чого це ти замовкла? Що там Санько?

Та Катерина вже отямилася і стала кричати:

— Олень! Гарний олень! Не треба його вбивати, Санько! Санько!..

Та Голота вже помітив граційну тварину і застиг на коні, потім миттєво пустив стрілу. Усі побачили, як олень стрімко рушив убік, але враз звалився, вражений випущеною стрілою. Почувся радісний вигук Санька, і Роман, зупинивши воза, кинувся до нього допомагати тягти тушу оленя. Злізли з возів усі, окрім Катеринки, яка, опустивши голову на коліна, плакала чистими дитячими сльозами, жаліючи забиту тварину.

Прив’язали тушу до дишла, позаду воза, і Санько, черкнувши ножем по череву, вивалив нутрощі на землю. Повалила пара, ніздрі став лоскотати запах тельбухів. Рада відчахнула від них печінку та серце і промовила:

— Добре, що Катерина не бачить... Хоч дитина жаліє цю бідну тварину. А хто людей пожаліє?..

Через деякий час вози вже рухались, доганяючи військо, а Санько, дізнавшись, що Катерина кричала йому, просячи не стріляти, винувато плівся подалі від возів, заклавши лук за спину. Нарешті зупинилися на ночівлю, і всі хутко кинулися до туші — знімати шкуру. Туша захолола, але з горем пополам удалося її зняти. Проте шкуру довелося викинути, бо Санько невміло різав і вона вся була в дірках.

Порубали тушу, і Санько з Іваном та Радою половину вирішили віддати сотнику Гурію, коли хтось від нього з’явиться. Катеринка вже заспокоїлась і допомагала матері та Марії готувати на вогні свіжину. Вона помішувала у казані шматки оленини і сердито поглядала на Санька. Той побачив, що сліз уже немає, і підійшов до Катрусі. Простягуючи їй куций оленячий хвіст, промовив:

— Це тобі від оленя. Він на нас не образився, бо ж знає, що ми голодні, можемо померти.

Через деякий час оленина була вже придатною до їжі, і образа Катеринки до Санька проминула. Їсти не сідали, хоча запах варива і підманював до себе. Закінчили облаштовувати нічний захисток і тільки тоді підійшли до Катеринки. Розсілися навколо, а вона радісно всіх запрошувала до вечері.

Вартувати цієї ночі вирішили по двоє. Усім у серця закрались якісь сумніви та неспокій, і перед відпочинком мандрівники знову оглянули захисток. Свого коня Санько вирішив прив’язати до Радиного воза. На чатах стали Іван з Романом, а Санько відразу ж завалився спати.

Спочатку Іван і Роман по черзі підкидали дрова у вогнища, а потім Роман побачив, що Іванові це робити важко, тож умовив його сидіти на чатах, а сам безперервно підносив різноманітне галуззя до двох багать. Вогонь охоче пожирав данину, і тепло відчувалося навіть на деякій відстані. Час від часу Іван вгамовував Романа, щоб перепочив, а той, немов двожильний, продовжував робити необхідну справу.

Десь у другій половині ночі Івана стало турбувати незвичне шелестіння неподалік від їхнього місця, і він розклав зброю поряд себе — на галуззі, яким вимостили місце вартового для нічного чергування. Покликав до себе Романа і наказав тихо підійти до Санька, щоб він був біля воза готовим до несподіванок. Трішки поміркувавши, взяв лук і, поклавши шкіряний сагайдак поряд, заклав стрілу на тятиву. Роман тепер уже з меншою завзятістю підкидав галуззя до вогнищ. Робив це час від часу, прислухаючись до темряви.

Тут Іван дуже виразно почув крик нічного птаха. Але ж козак знав, що взимку він так не подає голос, а тільки влітку. Бувалий у бувальцях степовий мешканець і загартований різними перипетіями воїн, Іван здогадався, що за ними стежать і, можливо, готуються до нападу.

— Романе, підійди до мене. Відпочинь,