Присмак волі - Володимир Кільченський

— Побачиш, що сюди буде хтось заходити, то кричи — хай тікають. Я й уві сні добре стріляю.

За ніч Голота неодноразово вставав, щоб підкинути до вогню дровин, та перевіряв прив’язи на Климові.

Уранці поспішати не було куди. Санько за всіма правилами приготував запашну кашу. Відв’язавши Клима, пригостив і його.

Після сніданку вони залишили хату, і Клим повів Голоту до свого притулку. Спустившись до байраку, хлопчина каркнув по-воронячому, і Санько побачив, як у байрак стали спускатися зі схилу троє дітлахів, менших за Клима. Двоє з них були при зброї: в одного за спиною виглядав лук, а другий чимчикував з оголеною татарською шаблею. Вони обступили з трьох боків Санька з Климом і стояли мовчки, чекаючи, доки їхній товариш розтлумачить подію. Клим обвів усіх поглядом і, показавши рукою на Санька, неголосно вимовив:

— Ми з ним заприятелювали... — а тоді додав: — Він міг убити мене. Я промазав...

Санько доброзичливо подивився на хлопчаків і, кивнувши на Клима, сказав:

— Він у вас хлопець спритний, ледве не вклав мене... Та не на того натрапив — я у війську був козаком-вивідувачем, доводилося бути в різних бувальцях.

— Хлопці про щось міркували, а Санько вже веселіше звернувся до Клима та його друзів:

— Ведіть мене до свого схову. Я зла не зроблю... Чимось вам зможу допомогти.

Клим, махнувши головою на знак згоди, вийшов наперед і, вже піднімаючись по схилу, викрикнув:

— Хлопці, він же не татарин... Чого ви витріщилися на нього? З наших країв він!

Усі потяглись угору, де були густі зарості чагарнику, і Голота, пропустивши всіх, ішов позаду, тримаючи Воронька за повід.

Майже наприкінці схилу балки підійшли до непримітного отвору. Слідів присутності людей тут майже не було, а побіля отвору стояла заслінка до землянки — дерев’яні ґрати, обплетені лозою, для прикриття лазу.

— Добре влаштувалися... Сам я і не знайшов би вашого сховища. Коли це ви встигли так обжитися? — з подивом зауважив Санько і прив’язав Воронька неподалік.

— Заходь, Санько! Ми тебе не будемо чіпати, ти тепер — наш гість. У батьків так було заведено, — гостинно промовив Клим.

Санько, нахилившись, втиснувся у вузький прохід і опинився у чималому приміщенні, в якому майже доставав головою до стелі.

— Доброго вам здоров’я, господарі! — голосно привітався Санько і при тьмяному світлі лоївки обвів поглядом пристановище дітлахів.

Вони стояли поряд із Саньком та, напевне, чекали від нього хвалебних слів щодо їхньої оселі. Землянка була обладнана добре: побіля входу з каміння викладено подобу печі з димарем, який виходив надвір, а попід стінами були влаштовані ліжка, вимощені сіном та застелені ліжниками. В одному закутку двоє дівчат вовтузились біля горщиків, а поряд стояв великий металевий казан.

— Ми всі раніше ховалися тут від татар, ще коли були живі наші батьки. А як їх не стало, почали тут жити. Люди з нашого села і зараз у землянках живуть, — обірвав мовчання Клим.

— Немає життя в хатах. Хто не йде — тому і дай... А татари ще восени всіх, хто не встиг утекти, погнали до Хаджибея. Так і не чути про них... — додав хлопець, який стояв поряд із Климом.

Санько від хвилювання не міг нічого вимовити, а в голову вдарила думка про Софійку. Він поспішає до неї, а чи вона є?.. Геть спустошили землю польські гнобителі, татарські навали, свої війська все підібрали, а люд призвали до війська. Ховаються у безлюдних хащах залишки люду та діти-сироти. Трішки оговтавшись від набіглого смутку, Санько звернувся до дівчаток:

— З чого ви, діти, хоч куліш варите? Зима ще довга, спитає, чи маєте харчі...

Дівчата понурили голови та мовчали, а Клим відповів:

— Отож, Санько, і промишляємо побіля шляху, та коли-не-коли звірина якась попадеться...

Обдивившись усе довкола, Санько жваво запропонував:

— Давайте я ваші луки погляну та стріли до них... Щось не второпаю, як з такого лука можна вполювати дичину.

І хлопці кинулися у закамарки витягати свою зброю.

Санько відклав, щоб привести до ладу, тільки два луки, а решту запропонував хлопцям використовувати для залякування недругів.

Дітлахи обсіли козака з різних боків і з цікавістю дивились, як Санько, виклавши з мішка свій реманент, став міняти тятиву і виправляти півколо лука. Через невеликий проміжок часу він подав лук Климові. Той, взявши зброю в руки, потягнув тятиву, і вона пружно забриніла.

— Санько, та я тепер дістану усякого звіра! — радісно вигукнув Клим.

— Не дістанеш, хлопче... Я тобі ще покажу, як стріли готувати. Пошли когось за рівними гілочками терну чи лози, — посміхнувшись, мовив Санько.

Доки ходили за гілочками, другий лук уже також бринів пружною силою. Нарізавши однакових гілочок, Голота під пильним поглядом хлопців став готувати стріли. Вони з-під ножа Санька виходили такими рівненькими, гнучкими.

— Пам’ятайте, хлопці, від першого пострілу залежить твоє життя