Присмак волі - Володимир Кільченський

— Хвала Богові, що ми отоді з вами залишилися! — примовляла Рада.

Хлопці кивали головами, а Санько додав:

— А які серед нас жінки відважні... Це — істина, Радо... Ми з Іваном ще й торби не піднімемо. Ви — наші спасительки.

Стали оглядати вози, щоб далі вирушати в дорогу, але стало сутеніти, тож і вирішили провести ніч на цьому місці. Роман із Радою рубали гілляччя, щоб якось загородити табір, а решта стягували та обкладали вози з боків, як захисток від звірини, а втім, можливо, і від людей. Добряче довелося попрацювати, а коли все зробили, то по обидва боки возів розпалили багаття і домовилися вартувати по черзі та підтримувати вогонь.

На ніч потягнуло морозом і на небі показався неповний місяць, на що Іван зауважив:

— До ранку натягне добрячий морозець!..

Учора Санько підсміювався, що, мовляв, спатиме з молодятами, а сьогодні вже Іван запропонував йому:

— Санько, ми з Марією так мислимо, що спати тобі треба з нами, тільки Марія посередині, а ми, немов її захисники, — по боках.

Рада від задоволення аж засміялася і сказала:

— Правильно, Іване! Нехай призвичаюється до родинного життя. Не вік же козакувати!

Мабуть, уперше за сьогоднішній день усі так розвеселилися.

Найпершим випало вартувати Романові, і всі стали готуватися до ночівлі. Знову гаряче каміння під ноги було спасінням від холоду, і Марія лягла першою, повернулася до Івана, а Санько, про щось бурмочучи, примостився у неї позаду. Під далеке підвивання вовків та голоси нічних птахів та звірів усі швидко поснули.

У призначений час Роман розбудив Санька, і він, ледве відірвавшись від теплого місця, виліз з-під ліжника та став готуватися заступати на варту. Слава богу, ніч минула без пригод. Останнім чергував Іван. Коли всі піднялися, була вже нагріта вода, а на вогнищі кипіла юшка.

Ранок видався тихим та морозяним, а зі сходом сонця по землі покотився сивий туман, який густими хвилями облягав навколишні дерева та кущі. Це нікого не засмучувало, проте вирішили почекати, поки сонце розвіє ці кавалки білого непросвітку.

На шляху почулися кінське іржання та людські голоси, і Санько з Романом вирішили розгледіти, що то за люд рухається. Коли вони таємно пробралися до шляху, то побачили, як по ньому йдуть піші козацькі вояки упереміш із кінними та котяться валки возів.

Санько Голота запропонував підійти поближче і дізнатися, куди рухається військо. Він підійшов збоку до мовчазної валки людей, що не звертали уваги на одинокого козака, який стояв, обіпершись на палицю. Санько видивлявся, до кого можна б звернутися із запитанням, але у зарослих щетиною козаках важко було знайти бодай одне знайоме обличчя. Його увагу привернув кремезний козак у гарному кожусі та ще й у валянцях. Санько вийшов на шлях, спираючись на кілок, і, піднявши правицю, привітав вершника:

— Доброї дороги, пане... Повертаюся після поранення... Козак Голота з полку Максима Кривоноса. Куди прямує військо?

Вершник подивився на нього і хотів уже об’їхати, але затримався та запитав:

— А ти, бува, не із сотні Гусака?

Санько розгублено глянув на нього і, ствердно киваючи головою, відповів:

— Так, я з його сотні, але неподалік Львова отримав у черево, а тепер підлікувався та добираюся до Білої Церкви.

Кремезний козак спішився і підійшов до Санька:

— Здоровенький був, Гусаків вивідувач. Я тебе ще з-під Пилявців запам’ятав. Вас тоді четверо було... Добрячі козаки!..

Тепер і Санько, роздивившись, несміливо запитав:

— Пан сотник Гурій? Бачив я вас декілька разів... Ще й залогу разом тримали.

Відійшли убік, і Гурій розчаровано мовив:

— Бачиш, козаче, тягнемо «сірка» назад... Гетьман так вирішив. Днів через два тут ляхи будуть. Поллється ще наша кров.

Санько ствердно кивав головою, а тоді знову запитав:

— Пане сотнику, а нам з вами хоч поряд десь можна прилаштуватися? Ми з товаришем підстрелені, а з нами ще дві втікачки та чоловік.

Гурій відповів не відразу. Помовчав якусь хвилину, а потім неквапно промовив:

— Ми тільки до Старокостянтинова... Залогою там стоятимемо. Хіба що так...

Санько з надією кивав головою, але Гурій додав:

— Тільки позаду моєї сотні. А от з жіночками як бути? Не годиться бабам при сотні...

Санько стояв, розгублено дивлячись на Гурія, і той співчутливо відповів на його німе запитання:

— Звичаї наші ти знаєш: з баб’ячим плем’ям не можна... Хіба що позаду війська... А мої за вами наглядатимуть, ніхто не зобидить!

Санько відчув полегкість на серці і став дякувати сотнику скоромовкою:

— Ми, пане, не підведемо! Позаду — так позаду... Звичайно, ми, як одужаємо, ще згодимося вам.

Сотник привітно махнув рукою. Сів на коня та й зник у завісі туману.

Санько повернувся