Присмак волі - Володимир Кільченський
— Хлопці, ми собі будемо позаду вас... Пан сотник дозволив!..
Козаки з цікавістю поглянули на подорожніх, мовчки помахали головами, не заперечуючи.
Вибралися на заїжджений та перетоптаний шлях і загойдалися по примерзлих рівчаках, та все ж були у безпеці.
Вони їхали цілий день, не зупиняючись, і коли почули попереду викрики про постій, зраділи не менше, ніжу військові. Швидко з’їхали зі шляху, стали ладнати гарячу страву та облаштовувати нічний притулок. Задиміло багаття, і Рада з Катериною вже чаклували побіля казана, щоправда, з єдиною відмінністю від інших ночівель — не було чути Радиного керівного репетування.
Іван із Саньком тягали по своїй силі невелике галуззя для вогнища та обкладали вози гілляччям, роблячи захисток від звірів. Усе до ночівлі було готове, і Марійка запросила мандрівників до вогнища, де в жару вугілля вже грілося каміння для нічного обігріву.
Ще не доїли з казана соломахи, якою сьогодні порадували всіх Рада з Катеринкою, як почувся тупіт коней і до вогнища під’їхали четверо вершників, серед яких був і сотник Гурій.
— Доброго вечора усім та смачного! — привіталися вершники, і Гурій, спішившись, підійшов до багаття.
— Присядьте біля нашого вогню, пане сотнику! — мовив Санько.
Гурій подякував і, присівши, оглянув обличчя присутніх у відблисках вогню, а тоді, все зрозумівши, хитрувато посміхнувся до Санька.
— Ми зараз під Човганським Каменем... Ще днів зо два шляху, і будемо у Старокостянтинові. Що опісля будете робити? Далі йтимете чи, можливо, залишитесь із нами? — неквапливо запитав Гурій і обвів усіх поглядом.
— Пане сотнику, до весняних часів із нас вояки нікудишні, а далі... Сотник Гусак на нас покладається, коли гетьман знову кликатиме на війну, — винуватим голосом промовив Санько і кивнув у бік Івана.
Гурій помовчав, а тоді поглянув у бік своїх супутників та неголосно промовив:
— У мене також хлопці вправні, промаху не дають. Та про вас і до них чутки дійшли.
Посиділи ще трохи, і Гурій підвівся, подякував за вогонь і тепло, дружньо підморгнув Раді та Марії і сів на коня.
— Будьте біля нас і надалі. З молодими козаками важко тримати облогу, а ви в разі чого... — наостанок сказав Гурій, і вершники швидко від’їхали у бік війська.
Біля вогнища запанувала мовчанка, всі зрозуміли, що сотник бажає переманити до себе кращих козаків Петра Гусака, а у Івана й Санька бажання лишитись у Гурія не було. Побачивши стурбовані обличчя Марії та Ради, Іван сказав:
— Не лякайтеся... Злого він нам не вчинить, знає нашу вдачу. Але хитрющий, бестія... Бачив, як він на наших дівчат косився?.. Що б там не було, а йдемо з ними до Старокостянтинова. Санько не дозволить образити когось із наших, і я вже маю силу в руках! — підсумував Іван і піднявся на ноги, поглядаючи у той бік, куди від’їхали вершники.
Із важкими думками всі вмощувалися спати. Цієї ночі вже боялися не вовків, а несподіванок від людей. Хлопці ще раз перевірили зброю і вирішили залишити на конях кульбаки та примотати поводи до рук. Вартування розподілили порівну, і цього вечора побіля вогнищ першим випало бути Роману.
Після відвідин їхнього гурту сотником Гурієм нікому не спалося. Мало-помалу почали говорити про свої прагнення. Іван став розповідати, як добре було йому на Присамарщині і що він мріє побудувати хатину десь недалечко від Андрія й жити там із Марією, мати багато дітей. Коли Іван згадав про дітей, Санько аж закрутився на місці і, не витримавши, сказав:
— У нас із Софійкою також буде багато дітей. У мене немає нікого, а у них нехай буде багато рідні.
У розмову втрутилася Марія. Дужче притиснувшись до Івана, тихо промовила:
— А я — як мій Іванко... Куди завгодно з ним. І дітей буде, скільки він захоче. Так, любий?
Тихо розмовляючи, вони і поснули. А з неба тихо сипав пухкенький сніжок і, торкнувшись обличчя, швидко танув.
Передсвітанком Іван розбудив Санька, і він, відчувши, що добре відпочив, заходився готувати сніданок. Учорашня розмова не виходила у нього з голови, і він копошився побіля вогнища, прислухаючись до довкілля. Друзі ще спали, як він почув, а скоріше відчув, що за ним хтось спостерігає. Це було видно і по конях, які стояли, переминаючись ногами та часто підіймаючи голови і прислухаючись. Нарешті Санько не витримав і, знаючи, що розбудить своїх, крикнув:
— Хто там є? Підходьте, ми вже не спимо!
Від його крику всі прокинулися, і хутко коло Санька з’явилися Роман з Іваном при повному озброєнні. Із сутінків почувся хрипкуватий голос:
— Ми від Гурія... Попередити приїхали, що вже вирушаємо. Не баріться. І грітися немає часу, дорога чекає!
Почувся тупіт копит, і все затихло, та серця в усіх калатали, неначе в кузні молотили по ковадлу. Поряд уже були дівчата,
