Присмак волі - Володимир Кільченський
— Швидко всі за зброю! Вони нападають миттєво! — став кричати Іван, а сам кинувся міцніше прив’язувати вузди коней, щоб не понесли воза з переляку.
Коні хропіли і не давали притягнути їхні голови до прив’язі, але Іванові все ж удалося це зробити. Іван з Марією залізли на Радин віз, а Гнідко лишився прив’язаним до опалубка поламаного воза.
Якийсь час не було чути виття, і люди вже подумали, що зграя відійшла. Аж раптом коні шарахнулись убік і почулося злісне вовче харчання. Стріляти не було можливості, і всі сиділи, прислухаючись, з якого боку буде напад. Біля Гнідка знову почулося харчання і зараз же — жалісливе скигління якогось хижака, що дістав стусана від міцних копит.
Іван зраділо крикнув:
— Так їх, Гнідко! Я знаю, що ти не полохливий у мене! А ми тут їм прибавимо!
Вовки, побачивши, що цей скакун їм не до снаги, стали вертітися побіля їздового коня, і той крутив головою, пручаючись, щоб звільнитися від прив’язі. Двоє хижаків кинулися на коня з обох боків. До сіроманців було так близько, що Іван увігнав кулю одному просто в живіт, і Рада подала йому другий заряджений пістоль. Смерть уже другого хижака призупинила нападників, і вони, скиглячи, відійшли, а потім зникли з поля зору. Іван підійшов до пораненого вовка, що пробував схопитися на ноги, і, взявши камінь, ударив його в голову. Сіроманець відразу ж затих. Козак швидко підійшов до Гнідка, погладив по шиї і, взявши лук, повернувся до гурту.
Марія з Радою сиділи на возі, витягши голови, та роззиралися навколо. Катеринка перелякано забилася у куток воза і сиділа, ані пари з вуст, а Іван зі сміхом застережив:
— Глядіть, мене за вовка не прийміть та не бахніть...
Зручно примостившись на місці їздового, Іван поклав стрілу на тятиву і уважно вдивлявся навкруги, а позаду Рада з Марією тримали рушницю та пістоля. Минуло досить багато часу, а зграя не з’являлась. Дівчата повеселішали, і Марія вже звернулась до Івана:
— Іванку, ми дивитимемось, а ти розпали багаття, бо скоро наскрізь промерзнемо, ми їм добре вжарили, не повернуться...
Козак неспішно зліз з воза, прихопивши з собою шаблю та лук, і підійшов до купи хмизу. Став викрешувати вогонь, але відсирілий хмиз не загорявся. Рада дістала з днища короба сухого сінця та подала Іванові.
Раптом почувся крик Марії, і коні дико заіржали, ледве не перевернувши воза. Іван вихопив шаблю і стрімко підбіг до Радиного воза. Побачив, що четверо хижаків намагалися накинутися на коня. Один з них, уздрівши людину, прудко підскочив до Івана, але шабля не дала промаху. Вовк, і не писнувши, впав перед козаком, перерубаний навпіл. Той, що був поруч із ним, захарчав, зиркнув на Івана та його шаблю очима, повними злості, грізно рикнув і неквапно подався геть. За ним, обганяючи один одного і підібгавши хвости, втікала решта зграї.
Усе сталося так швидко, що Рада так і стояла побіля купки хмизу. Катеринка не встигла й налякатися, а Марія сиділа на возі та дивилася то на Івана, то на свою зброю.
— Іване, Іване, я натискала на гачок... А він не пальнув, — скоромовкою говорила Марія, наче виправдовуючись перед чоловіком.
— Та нічого, все гаразд, просто порох відсирів... А вовкам поталанило, бо ще одного б забили, — заспокоював Іван дружину, а тоді додав: — Дуже зголодніли сіроманці, стали й на людей кидатися!
Підійшов до Марії, обійняв її, потім відклав пістоль убік і тихо сказав прямо їй у вушко:
— Заспокойся, люба... Доводилося й не від таких хижаків відбиватися. А ці вже не повернуться.
Розпалили багаття, і коли вже пішов веселий димок, а від вогнища пахнуло теплом, Рада подала голос:
— Іване, а чого шкурам вовчим пропадати? Ми швидко їх здеремо... Знадобляться в дорозі, зима...
Іван погодився і відійшов вирізати кілки — для підвішування тварин, а коли прийшов, Рада вже стягла вовчі тіла ближче до вогнища і викинула тельбухи.
— Не на тих напали вовки... Не пощастило, Радо, хижакам, — засміявся Іван.
Марія сиділа біля вогнища і теж дивилася на Ралу, дивувалась її розпорядливості. Удвох швидко зняли шкури із забитих тварин, а туші Іван відтягнув подалі від місця їхньої зупинки. Повернувся і якось уже незлобливо промовив:
— Знатимуть, сірі, що з козаками та з козачками не варто сваритися!
І весело поглянув на Раду, яка, почувши це, засміялася.
Коли вже було зварено кашу, заіржали коні, нашорошивши вуха, і всі схопилися від вогнища та приготували зброю, але, на щастя, почули голос Санька, і за якусь мить він уже злазив з коня. Швидко зняли з Воронька підв’язану вісь, а тут з’явився і Роман, у якого поза сідлом було прив’язано два колеса з воза. Рада зраділа, побачивши свого Романа, і весело привітала його словами:
— Оце козаки, їхали по вісь, а приперли ще й два коліщатка! Давай, Романочку, хутенько злазь з коня, каша готовенька!
Мандрівники були добряче забрьохані та виморені дорогою, але втома враз пройшла, коли Іван із Радою розповіли про напад вовчої зграї. Після короткої розмови помили руки об сніг та взялися до ложок, швидко вичерпуючи гарячу кашу. Після цього гуртом познімали з коней їхню ношу та заходилися міняти вісь. Роман притяг із ліска добрячий стовбур дерева, але, не дійшовши до місця,
