Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Перестань посміхатися! — руки Ральфа струснули ним несподівано сильно. Були якісь слова, він повинен був їх промовити. Але слів немає.

— У мене немає для тебе потрібних слів, Р Перший, — каже Сліпий. — Не сьогодні вночі.

Небезпека дихає на нього. Він нічого не може пояснити. Він живе за Законами. Живе так, як бажає Дім, бажання якого він вгадує. Він чує їх, коли інші не чують. Як було з Помпеєм.

— Ти гавкаєш на вітер, Ральфе, — каже Сліпий. — Усе буде так, як має бути.

— Ах ти, щеня! — повітря довкола густішає, заростаючи клаптями вати. Шлунок Сліпого наповнюється склом. Воно з дзвоном б’ється та штрикає його зсередини.

— Тихо! — осмикує Сфінкс сам себе, спіткнувшись об паркетину, що відстала. Горбач квапиться посвітити йому під ноги. Вони шукають Грубого, якого взагалі-то обіцяв знайти Сліпий. Так сказав Табакі, котрий перебудив усіх, щоб оповісти історію своїх пригод. Сфінкс майже впевнений, що знає, де можна знайти Грубого. Сфінксові його шкода.

За часом уже ранок, але Дім не знає про це — чи не бажає знати. Огидливо скрипить паркет. Десь далеко в зовнішності завиває собака. За стінами спалень шумлять і перемовляються, в душових гудуть труби.

— Мало хто спить, — зауважує Горбач. — Майже ніхто не спить.

— Адже не кожної ночі скидають ватажків, — відповідає Сфінкс. — Напевно, в кожній зграї знайшовся свій гулящий Шакал.

Вони проминають учительський туалет. Він виглядає зловісно, як і належить «місцю події». Горбач і Сфінкс сполохують дві тіні, які шепочуться та втікають подалі від світла.

— Сюди вже перші екскурсії, — зітхає Горбач. — До ранку посунуть отарами.

Сфінкс мовчить.

— Може, Сліпий уже знайшов його?

Горбача підбадьорюють розмови. Він не любить виходити ночами.

— Якби знайшов, то приніс би. Півгодини для нього цілком досить, щоб відшукати в Домі кого завгодно. Півгодини чи навіть менше…

— Тоді чому його немає?

— Запитай щось простіше, Горбачу. Я тут з тобою, а не зі Сліпим.

На сходах тхне недопалками. Прогоном нижче хтось сонно чхає. Хтось, хто слухає транзистор.

— Угору? — дивується Горбач.

— Хочу дещо перевірити, — пояснює Сфінкс. — Є одне припущення.

Грубий спить, притулившись до дверей, які ведуть на третій. Безформний і нещасний. Важко зітхає та бурмоче вві сні. Горбач піднімає його, тоді відкривається калюжка, яка вже підсохнула, в ній валяються два пообкусувані медіатори. Ними, ймовірно, Грубий намагався відчинити двері. Чутливий до переживань нерозумних, Горбач, мало не плачучи й плутаючись у волоссі, загортає Грубого у свою куртку. Сфінкс чекає, постукуючи п’ятою об поручні. Холод зі сходів кусає за голі щиколотки.

Грубий бурмоче та хлипає носом, але не прокидається. Назад вони йдуть повільніше. Горбач насилу світить з-під згортка з Грубим, а Сфінкс без протезів нічим не може йому допомогти. Хтось із транзистором знову чхає. Завіконне небо на Перехресті все ще чорне.

— Давайте я посвічу, — каже Лорд, викотившись на них із темряви. Горбач, який ледь не впустив з переляку Грубого, з полегкістю зітхає й передає Лордові ліхтарик.

— Що ти тут робиш?

— Гуляю, — огризається Лорд. — А ти як думав?

«Двоє, — рахує подумки Сфінкс. — Залишився Сліпий».

Накульгуючи, Стервожер тягне у Гніздо громіздку споруду, яка волочиться за ним блідим шлейфом. Побачивши їх, зупиняється і — бездоганно ввічливий — вітається.

— Погода чудова, — каже він. — Ви, я сподіваюся, добре маєтеся? З Лордом ми вже бачилися.

— А зі Сліпим? — запитує Сфінкс.

— Не довелося, — скрушно зізнається Стервожер. — Дуже шкода.

Далі вони йдуть і їдуть — усі п’ятеро. Стервожер нічого не розповідає про Рудого. Він розмовляє тільки про погоду, і коли біля дверей третьої його ліхтарик висвітлює Сліпого, стверджує спеціально для нього, що «погода гарна як ніколи». Сліпий відповідає зовсім не виразно. Попрощавшись, Стервожер зникає у дверях третьої, відносячи з собою наметове полотно й жердини, обплутані ременями. Промінь від Лордового ліхтарика стрибає по стінах.

— Де ти був? — запитує Сліпого Сфінкс.

Передпокій зустрічає їх яскравим світлом, віниками, які раз по раз завалюються, а також розкошланими головами в дверному отворі. Горбач заносить до спальні сплячого Грубого.

— Ось він, наш маніяк грубесенький! — збуджено коментує голос Табакі. — Ось він, наш мандрівничечок…

Сліпий завертає до вмивальні. Сфінкс іде за ним.

— Чия це кров на тобі?

Сліпий не відповідає. Але Сфінкс і не чекає відповіді. Він сідає на край низької раковини та спостерігає. Сліпий, перехилившись над іншою раковиною, перечікує напад нудоти.

— Ніч затягнулася. Навіть для Щонайдовшої, — каже Сфінкс сам до себе. — І саме ця ніч мені не подобається. Здається, якщо всі полягають спати, вона закінчиться швидше. То чия це кров?

— Рудого, — похмуро відповідає Сліпий. — Потім розповім, зараз мене нудить. Старий Ральф витрусив з мене вечерю.

Сфінкс нетерпляче розгойдується на краю раковини, облизуючи ранку на губі:

— Через Рудого? То це ти його порізав?

Сліпий повертає до Сфінкса бліде обличчя з двома червоними пухирями замість повік:

— Не верзи дурниць. Через Помпея. Якщо я його правильно зрозумів. Він дізнався. Хтось йому настукав. Увесь час шарудів якимсь папірцем.

— Але чому саме зараз? Чому сьогодні? Він що, збожеволів?

— Може, й так. Якщо послухати, що він верзе, то, можливо, таки збожеволів, — Сліпий знову нагинається над раковиною. — А якщо ні, то скоро збожеволіє. Б’юсь об заклад, зараз він обстукує по черзі всі свої годинники і міняє в них батарейки. Думає, хто влаштував йому таку підлоту. Відкусив ранок і проковтнув його.

— Не смійся, тебе знову скрутить.

— Не можу. Він звелів мені й пальцем їх не чіпати. Ні Соломона, розтак його, ні Ґнота з Доном. Навіть не розгледів їх, але вважає своїм обов’язком заступатися. «Я знаю ваші Закони». Я сам не знаю наших законів. Я — не знаю. А він знає. Треба було уточнити, що він мав на увазі.

Сфінкс зітхає:

— Виправ мене, якщо я помиляюся. Соломон, Ґніт і Дон порізали Рудого, а він тебе вдарив за те, що ти не пообіцяв залишити їх у спокої, так? Здається, ти чогось не догово­рюєш.

— Він врізав мені за те, що я не вмію ввічливо висловлюватися, — уточнює Сліпий, випростуючись.

— А ти не вмієш?

— Залежно коли, — Сліпий поправляє светр, який сповзає з плеча. — Чорт, я зараз випаду з цієї одежі. Це називається декольте?

— Це називається чужий светр. На три розміри більший, ніж треба. То він тебе вдарив через Соломона чи через Помпея?

— Через нерви. Бо його теж порізали. Він рознервувався. А тут іще стукачі. Він змусив мене помити там усе, перш ніж відпустив.

Сліпий замовкає, спохмурнівши. Вираз його обличчя Сфінксові не подобається. Він злізає з раковини і підходить до Сліпого.

— Сталося щось іще?

Сліпий знизує плечима:

— Не знаю. Може, він нічого й не зауважив. Я хочу сказати… Адже люди не мають звички розглядати чужу блювоту, як ти думаєш?

—