Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Ну… Чесно кажучи, мишки не встигли до пуття перетравитися. На жаль, окрім них, там майже нічого не було. У сенсі, нічого, що могло б їх замаскувати.
— Досить, Сліпий, — кривиться Сфінкс. — Давай без подробиць. Від щирого серця сподіваюся, що Ральф не придивлявся до того, чим ти прикрасив його кабінет.
— Я теж. Сподіваюся. Але він якось украй дивно мовчав. Здається, навіть приголомшено.
— Чим приголомшене мовчання відрізняється від звичайного?
— Відтінком.
— Ага, — зітхає Сфінкс. — Якщо відтінком, то кепська справа. Він побачив, а вже що він при цьому подумав — ми не дізнаємося. Можливо, це навіть на краще.
Сліпий посміхається:
— Щастя в невіданні?
— Щось приблизно таке, — похмуро погоджується Сфінкс.
— Настирливий дядько цей Ральф. Сновигає ночами… Лізе, куди не просять… Чіпляється з дурними вимогами… Бісить…
Відійшовши від раковини, Сліпий зриває з гачка рушник і витирає лице. Сфінкс пильно роздивляється відбитки його босих ніг на кахлях. Червоні від крові.
— Ноги теж не завадило би помити. Де ти їх так порізав?
Сліпий проводить долонею по ступні:
— Дійсно, порізав. Десь там, не пам’ятаю. Може, на пустирищі, — він поправляє светр, який знову сповзає. — Послухай, я так втомився…
— Чому ти вічно нацуплюєш всяке дрантя? — Сфінкс майже кричить.
Сліпий не відповідає.
— Чому ходиш босоніж по склі?
Не дочекавшись відповіді, Сфінкс закінчує пошепки:
— І якого біса ти навіть не відчуваєш, що порізався, поки тобі про це не скажуть?!
Сліпий мовчить.
Зітхнувши, Сфінкс тихо виходить.
У спальні горить світло. На краю ліжка Лорд закутується в ковдру та палить. Куряка пошепки описує Лері й Горбачеві жахіття перебування в котячій шкурі. Табакі спить із зашарілим, опаленим захватом обличчям, стискаючи в руках похідний наплічник, вивернутий навиворіт.
Сфінкс
Щонайдовша ніч. Повість Табакі номер чотири
Третє чаювання.
Шакал бадьорий і веселий. Він встигає подрімати, прокинутися, розповісти те, що пропустив за перші три рази, й вже пробує скласти пісню, яка би відповідала нагоді. Лері й Горбач у куртках поверх піжам сидять перед кавоваркою навпочіпки, ніби перед вогнищем. Лері зітхає: «Ну й таланить же людям… Стільки всього побачити…» — і провокує Табакі ще на півгодини захопленої шаленої скоромовки, від якої вже нудить усіх, окрім нього самого та Лога.
Блідим посланцем потойбічного світу повертається Сліпий — від п’ят до маківки яскрава ілюстрація кривавих історій Шакала. Зграя розглядає його самого й светр. Особливо светр. Ще б пак. Не щодня таке вдається побачити.
Табакі ненадовго замовкає з гордим виглядом: «Ну, що я казав? Ніч повна жахіть!» Так наче він особисто виваляв Сліпого в крові та блювоті. Одне за другим перед очима зграї пропливають страхітливі видіння, а я раптом похоплююся, що немає Куряки. Чи не втопив його хто-небудь в унітазі? За Курякою останнім часом потрібно пильно стежити. У нього з’явилася звичка доводити всіх навколо.
— Який у тебе брудний… Ой-ой-ой… Светр… — медово виспівує Шакал. — Ой де, ой де ж ти так запаскудився?
Блідий, ігноруючи Шакала, валиться на ліжко. Лері, трусячи уривками бакенбардів над чашкою чаю, підморгує Горбачеві. Горбач відвертається.
— Ну що? — мерзотним голосом запитує Чорний. — Ще одним ватажком менше стало?
Цікаво, до кого він звертається?
Табакі, який вирішив, що питання адресоване йому, негайно починає переказувати жахливу повість уп’яте:
— Чуємо: хтось кричить. Ну, думаємо, щось трапилося. Дивимося, а це…
Чорний забирається геть.
— Вибігає Р Перший звідкись з боку сходів, — закінчує Горбач за Шакала. — Може, досить, Табакі? Скільки можна?
Шакал ображається, як мала дитина.
Лорд, загортаючись у плед, дивиться на мене ясними очима:
— Може, зіграємо в шахи?
Не награвся. Мало йому було карт на півночі. Нікому в цій кімнаті не потрібний сон, окрім мене. Мені він теж не потрібний, але хочеться на всіх наверещати, всіх повкладати, вимкнути світло й чекати ранку в темряві, вдаючи сплячого. Мені не подобається ця ніч. Як і всі подібні до неї, починаючи з найпершої. Ранок, який настав після тієї першої Щонайдовшої, був набагато гірший, ніж ніч, на щастя, його я майже не пам’ятаю. За єдиним винятком. У кожного є власний задавнений кошмар. Мій — це білий кораблик. Навіть зараз, коли на противагу цьому я можу пригадати силу-силенну поганого, білий кораблик залишається поза конкуренцією. Він не просто будить, він примушує здригнутися, і починаєш захлинатися сльозами. При всій моїй любові до Шакала не можу ні зрозуміти, ні прийняти його палкого захвату Щонайдовшими. Адже й ту, першу, він пережив разом з нами, разом зі мною. Як же тепер він примудряється отримувати від них стільки втіхи? Невже нічого не пам’ятає? Трохи чудуючись — думка про підозрілу безпам’ятність Табакі терзає мене не перший рік, — йду до дверей. Потрібно знайти Куряку. Не заспокоюся, поки не зберу всіх у спальні.
— Дивимося, а це Р Перший з Грубим. Раз — і жбурляє його нам! А там кричать, пищать…
У тамбурі темно, у ванній — світло та голоси. Притуляюся до одвірка й слухаю. Мені не потрібно їх бачити, щоб здогадатися, хто там кого заганяє в кут.
— Це був я, і в той же час зовсім не я, — пояснює Куряка. — Я до смерті перелякався, але чомусь було приємно. Не знаю, як таке може бути… Знати, що маєш ось такий вигляд, і не померти на місці.
— А от не треба чіпати наркоту!
Я їх не бачу, але знаю, що підборіддя Чорного зараз нависає над Курякою, як молот над ковадлом. І коли він ударить, полетять іскри.
— Кіт, кенгуру, динозавр — тут тобі що завгодно організують, лише попроси. Навіть просити не треба. Господи, полізти до Стервожера і щось там хлистати в його відстійнику! Та він сто років уже нічого не жере, крім усякого дурману! Хочеш відкинути копита — будь ласка, ходи до нього в гості й пригощайся всім, що дадуть! Тільки потім не ремствуй, що з тобою щось не те сталося. Скажи дякую, що живий залишився. Котом він, бачте, був!
— Я кажу про інше!
Бідний Куряка. Він загнаний у кут і тихо огризається, не розуміючи, з ким має справу.
— Річ не в цьому. Річ у тому, як я себе почував. Мені це сподобалося, розумієш?
— Розумію, — з відразою відгукується Чорний. — А ти розумієш, куди тебе понесло і з ким ти зв’язався?
— Табакі…
— Не кажи мені про Табакі. Взагалі краще помовчи. І подумай. Повернися до кімнати, подивися на всіх уважно — і подумай. Що тобі сказав Сліпий?
— Що не треба гуляти ночами.
— Ха! — промовисто пирхає Чорний, вклавши в цей вигук усю іронію, на яку тільки спромігся.
— Але ти сказав те ж саме.
— Я сидів у спальні. А він вештався бозна-де. Ти його бачив? На що він подібний!
Далі не слухаю. Скриплять вхідні двері, і я відступаю під вішалку. Заходить хтось маленький і темний, притискається до стіни. Хто?
Тихо окликаю нічного гостя.
— Це я, — відповідає голос Рудої. — Це я, Сфінксе, — її рука намацує мене й відсахується. — Ти що, ховаєшся?
— Уже ні.
