Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Куряка й Табакі виповзають з намету Стервожера. З ними виходить сам Стервожер і допомагає Куряці запакуватися у візок. Куряці занадто погано, щоб він міг відмовлятися від його допомоги.

— Щасливо, — напутньо звертається до них Стервожер. — Не заблукайте напотемки.

— Це ти про нас? — обурюється Шакал.

Птах махає їм рукою та пірнає назад у намет. Куряка мріє лише про одне. Якнайскоріше дістатися до спальні.

— Я був котом, — шепоче він, спрямовуючи візок за плямою світла від ліхтарика Табакі. — Гарним таким котиком…

— Слухай, ну чому тебе заїло? — зітхає Шакал. — Ну був собі — то й був. Але тепер ти більше не кіт.

Лунає несамовитий зойк. Ліхтарик випадає Табакі з руки.

Рудий закриває очі, ухиляючись від світла, що б’є в обличчя. Вихоплює ніж. Найбільше жалкуючи, що не надягнув зелені окуляри. Але хто б то здогадався? Він примушує себе розігнутися назустріч ліхтарикам. Хтось чорний стрибає до нього. Відскочивши, Рудий навмання тицяє ножем. Ніж перехоплюють. Щоку обпалює бритвою. Друга тне шкіру на ключиці. Рудий верещить. Чиїсь руки закидають йому назад голову. Він вивертається, гамселячи ногами повітря. Встигає прикрити горло, і бритва розпанахує долоню. Рудий впивається зубами в руку, яка схопила його, прокушує її, вивертається з рукавів куртки і падає на підлогу. Світло ліхтариків стрибає по кахлях. Він відповзає в найближчу кабінку, гримає дверима та нишпорить у пошуках засувки. І таки знаходить. На свій превеликий подив. Перш ніж двері починають стрясатися від ударів зовні, він встигає її засунути. Відступає й перечіпається об чиюсь ногу. Хтось лежить між унітазом і стінкою кабінки. Рудий скрикує.

Той, хто лежить, піднімає голову:

— Чого кричиш?

Рудий, тремтячи, опускається на унітаз. У світлі ліхтариків, яке просочується з-за дверей, власна кров здається йому чорною.

Сліпий сідає, прислухаючись:

— Усе ще ніч, правда?

— Ніч, — схлипуючи, підтверджує Рудий. — І мене вбивають. Утрьох, між іншим!

Немовби на підтвердження його слів двері злітають з завіс. Сліпий дещо непевно піднімається назустріч Ґноту і Соломонові. У сусідній кабінці в унітазі оглушливо спускається вода.

— Чорт! — Ґніт відступає. — Там поряд іще хтось є! А тут Сліпий!

— А де тоді Рудий? — Соломон світить ліхтариком з-поза його плеча.

— Теж тут. Що нам робити?

Постаті з ліхтарями невпевнено переминаються в дверному отворі. Рудий сповзає з унітазу та втискається в стіну, розмазуючи по ній кров.

Дон, який стоїть на атасі, свистом попереджає про небезпеку.

— Біжімо!

Соломон хапає Ґнота за рукав. У дверях туалету вони зіштовхуються з Ральфом.

Ральфові заважає ліхтарик, тому він встигає схопити тільки Ґнота. Мазнувши бритвою, Ґніт вивільняється. Чортихаючись, Ральф підбирає ліхтарик, що впав йому з рук, і освітлює туалет. Виламані двері кабінки. Кахлі в кривавих патьоках.

Спочатку були крики. Потім нізвідки взявся Р Перший з Грубим на руках, посадив його на підлогу, звелів міцно його тримати й побіг. Тепер Табакі й Куряка стережуть Грубого, а він тихо гуде, пускає слину та весь час силкується кудись поповзти.

— Щось трапилося, — шепоче Табакі. — Потрібно подивитися. А ти ж то куди виліз? Зовсім здурів? — він незадоволено щипає Грубого й обертається до Куряки. — Слухай, давай-но його посадимо на тебе. І ти його повезеш. Тільки тримати потрібно якомога міцніше. Щоб не впав.

— Краще на тебе. Не хочу я його тримати.

— На мене не можна. Я занадто ламкий.

Вони якось затягують Грубого до Куряки на коліна, після чого Табакі блискавично вшивається. Куряка намагається їхати за ним, але з Грубим на колінах це неможливо. Тримати його настільки незручно, що коли Грубий починає шарпатися, Куряка, до решти розлютившись, зіштовхує його на підлогу та, ввімкнувши ліхтарик, стежить за тим, як Грубий швидко відповзає в темряву.

Біля вчительського туалету невеликий натовп. Нікого не можна розгледіти. Усі світять від себе. В основному на дверний отвір. І чекають. Нарешті в дверях з’являється Р Перший. Він тягне когось, хто не може йти сам, і з цього когось з огидним звуком скрапує.

— Посвітіть до лазарета хто-небудь! — кричить Ральф, зручніше перехоплюючи свою ношу.

Один із тих, котрі стоять найближче, робить крок уперед, і на стіні проявляється носата тінь Стервожера. Він іде, освітлюючи дорогу Ральфові.

— Це був Рудий, присягаюся! — шипить Табакі, шарпаючи Куряку за лікоть. — А де Грубий? Куди ти його подів?

Затуляючи долонею очі, з туалету виповзає Метелик.

— Позабирайте ваші кляті світилки! — роздратовано кричить він.

Світло ліхтариків впирається в підлогу.

— Десь тут був мій візок. Де він тепер? — Метелик повзає колами, наче обпалена комаха.

— Е! Що сталося? — Табакі штовхає Метелика наплічником. Метелик невиразно щось бурмоче собі під ніс. Табакі штовхає сильніше. Метелик обурено шипить, відбиваючись від наплічника долонею.

— Звідки я можу знати? Я какав! У мене пронос! Я знати нічого не знаю, я з унітазу не злізав. Здається, Рудого порізали. А може, і не Рудого. Не знаю нічого, знайдіть мого візка!

Табакі залишає його повзати у пошуках візка.

— Ніякого толку, — скаржиться він Куряці. — Прикидається ідіотом.

— Поїхали, — просить Куряка. — Я нагулявся. Чесне слово. З мене досить.

Табакі крутить головою, освітлюючи стіни й підлогу:

— Де ж усе-таки Грубий? Я його тобі передав на збереження!

— Не знаю. Поповз кудись. Поїхали.

Табакі докірливо світить Куряці в очі:

— Нам сказано було його тримати. А ти упустив. Тепер потрібно його знайти.

— Добре. Давай пошукаємо.

Табакі не поспішає. Висвітлює опівнічників, які розходяться.

— Зажди, зажди, — шепоче він. — Це цікаво. Дивися…

З темряви в нього жбурляють чимось важким. Це натяк, і Табакі знехотя вимикає ліх­тарик.

— Бачив, скільки їх?

— Що ти тут робиш, Табакі? — запитує знайомий голос. — І навіщо витягнув цього…

Табакі знічується.

— Ми з Курякою гуляли. Нам чогось не спалося. Аж тут крики, Ральф, шум. Під’їхали подивитися. А хто не під’їхав би на нашому місці?

— Добре, потім поговоримо. Забирай його до спальні.

— Але ми повинні знайти Грубого! Нам Ральф звелів. Грубий утік. Без візка, без нічого. Тобто без усього.

— Повертайтеся. Я сам його знайду.

— Добре, Сліпий, — Табакі розвертає візок. — Уже їдемо.

Вони їдуть не самі. Попереду шарудять шини. Ці, котрі попереду, іноді розганяються, впевнені, наче їдуть по центру, й тут же врізаються в стіни. Витворений ними шум допомагає Табакі їхати правильно. Куряка, втішений наказом Сліпого, чесно квапиться дістатися до спальні. Табакі радо був би затримався, але не впевнений, що Сліпий не йде за ним. Тому теж поспішає. Попереду Метелик хрипко присягається комусь, що його пронос урятував чиїсь життя.

Ральф виходить з лазарета й бачить Стервожера, який дочікується його на майданчику. Стервожер збавляє час, викреслюючи ліхтариком зигзаги на стелі.

— Не варто було на мене чекати.

— Я подумав, вам не захочеться йти в темряві. Проведу вас зі світлом.

— Дякую.

Ральф іде до свого кабінету. Стервожер накульгує поряд, освітлюючи паркет під ногами. Біля дверей вони зупиняються, і Стервожер світить на щілину для ключа.

— Можеш іти, — каже Ральф, відчиняючи двері. — Дякую за допомогу.

— Візьми це, Р Перший, — вийнявши щось із кишені, Стервожер подає йому. — Сьогодні вночі це тобі