Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Так? — говорю я. — Перші троє — Ґніт, Соломон і Дон, а решти я не знаю. Вони що, теж утекли?
— Не зовсім.
Ральф перевертає свій список і прискіпливо вивчає його, неначе бажаючи переконатися, що нічого не наплутав.
— Решта з першої, — повідомляє він. — Наразі нікуди не втекли, але чомусь дуже рвуться.
Я сідаю. Теплий і припечений сонцем спереду, мокрий і промерзлий ззаду. Весь у мурашках і в піску. Обтрушуюся, змагаючись із запамороченням.
— Дзвонять батькам, — продовжує Р Перший, не відриваючись від списку. — Пишуть листи директорові. Просять забрати їх з Дому чимшвидше. Складається враження, що якби вони не були... обмежені в пересуванні, то пішли би слідами тих трьох. Здається, їх хтось залякує. Ти про це що-небудь знаєш?
— Ні, — відповідаю я. — Уперше чую.
Ральф ховає список до кишені й відкидається на спинку лавки. Його явно не влаштовує моя відповідь, але мені справді невтямки, чого це раптом троє Фазанів одночасно вирішили опинитися якнайдалі від Дому. Хоча, знаючи першу, можна дивуватися лише тому, як пізно вони похопилися.
Ральф милується небом крізь гілки, підставляючи обличчя сонячним зайчикам. У нього дуже похмуре, зловмисне лице — у справжніх зловмисників таких не буває. Тільки в кіно, в найдавніших фільмах. І він навіть не думає сивіти чи лисіти, хоча пропрацював тут уже... Мабуть, років тринадцять, не менше. Дуже стійкий чоловік.
— Добре, — каже він. — Припустімо, ти дійсно нічого не знаєш. Але що ти про це думаєш? Чого вони бояться? Від чого намагаються втекти?
Я знизую плечима:
— Навряд чи вони налякані. Радше їх намагаються виперти. Перша це вміє. І не тільки перша, — мимоволі додаю я, згадавши про Куряку, який цілком міг би опинитись у списку Ральфа, якби ми дали собі волю. Але ми все-таки не Фазани.
— Про кого ти зараз подумав? — насторожується Ральф. Він має вигляд хорта, який узяв слід. Збоку це виглядає кумедно.
— Про Куряку, — чесно відповідаю я. — Можете внести його до свого списку, якщо хочете.
— Он як...
Р Перший поринає в задуму. Надовго.
Я теж мовчу. Може, й не варто було казати йому про Куряку. Вихователі — створіння непередбачувані, ніколи не знаєш, які висновки вони зроблять на підставі отриманої від тебе інформації. З іншого боку, навряд чи повідомлення про Куряку може чимось нам нашкодити.
— Ти добре пам’ятаєш минулий випуск? — раптом питає Р Перший.
Я кривлюся. Деякі теми не обговорюються. Удома в повішеників не обговорюються мотузки. Можливо, навіть мило та цвяхи. Ральфові це відомо не гірше, ніж мені.
— Ні, — говорю я. — Погано. Тільки ніч у кабінеті біології, де нас замкнули. Ранку майже не пам’ятаю. Так... дещо... Фрагментами.
Він пстрикає пальцями, відкидаючи недопалок.
— Ви тоді чекали чогось зовсім іншого, правда?
— Можливо. Особисто я нічого не чекав.
Встати й піти буде неввічливо. Хоча щось таке буквально напрошується. І мене дедалі дужче дратує власна позиція на рівні його колін. Підвівшись із землі, пересідаю на лавку.
— Адже ти — Стрибун?
Зазираю Ральфові в обличчя. Він перейшов усі мислимі й немислимі межі. Цікаво, чим я його спровокував? Невже тим, що відповідав? Може, й так. Будь-хто на моєму місці вже послав би його під три чорти. Є безліч способів послати людину під три чорти, не вдаючись до явного хамства. Ральф абсолютно не здивується, якщо зараз я його запитаю: «Що-що? Як ви сказали? Стрибун? Що ви маєте на увазі? По-вашому, я подібний на кенгуру?» Він, загалом, тільки цього й чекає. Але чим більше різних варіантів «що-що?» спадає на думку, тим гидотніше стає. Краще вже справді послати його під три чорти. Хоч я не можу й цього. Бо взимку, коли ми відправили до нього Сліпого з проханням дізнатися що-небудь про Лорда, він не послав нас під три чорти, не зобразив здивування й не обурився, чому ми такі нахабні, а поїхав невідомо куди та зробив набагато більше, ніж ми могли сподіватися. І якщо я зараз зображу здивування й почну варнякати про кенгуру, то, мабуть, перестану себе поважати. Тому я відповідаю:
— Так. Я Стрибун. І що?
Ральф приголомшений. Дивиться на мене, роззявивши рота, і довго не знаходить, що сказати.
— Ти так спокійно про це говориш…
— Не спокійно, — виправляю я його. — А нервово. Хоч, може, по мені цього й не видно.
— Але інші... — затнувшись на слові «Стрибун», він міняє його на «такі, як ти», — ніколи про це не говорять.
— А я поганий Стрибун. Неправильний.
Ральф завмер, його очі гарячково блищать, наче він примудрився відкопати в рівчачку щось неймовірно цінне — і тепер ніяк не може в це повірити.
— Що значить — «поганий»? — питає він.
І я раптом розумію, що, можливо, мені ця розмова навіть потрібніша, ніж йому. Бо ніхто ніколи не запитує себе про щось, що є зрозумілим. Або здається зрозумілим.
Відкидаюся на спинку лавки та змружуюся. Сонце б’є просто в очі. Гарний привід не дивитися на співрозмовника.
— Я цього не люблю.
Та щоби зрозуміти, який він здивований, на нього навіть дивитися не треба. Відповідаю на запитання, перш ніж він встигає його висловити:
— Я не стрибаю. Не обов’язково робити те, що можеш. Не обов’язково це любити.
Розплющую очі, дивлюся на нього — а він аж затамував подих, так ніби мене можна сполохати диханням, — і пояснюю:
— Зі мною це трапилося того ж таки, вранці. Уперше — і відразу на шість років. Коли я отямився й мені дали дзеркало, я не лисини своєї перелякався, як усі подумали. А того, що в дзеркалі відобразився хлопець. Яким я вже не був. Уявіть собі це, якщо зможете, і ви зрозумієте, чому відтоді я більше не стрибав.
— Хочеш сказати, ти відтоді?..
— Відтоді. Не робив цього і не збираюся. Хіба що все станеться саме собою. Я можу перенервувати, злякатися чого-небудь, пережити сильне потрясіння… У таких випадках іноді стрибається мимохіть. Із вами таке траплялося?
— Я не... — починає він.
— Та звісно — траплялося. Просто ви нічого не пам’ятаєте. Це забувається дуже швидко.
Ну ось. Тепер він поперхнувся й закашлявся. Та я краще не буду стукати його по спині. Дуже важко розрахувати силу удару протеза, через це мені не вдаються багато дружніх жестів. Затягую ноги на лавку, кладу підборіддя на коліно й дивлюся, як він судомно кашляє. Він — наче дитина, що грається з сірниками. Заграється в тата і в пожежу — а потім дивується, коли раптом приїжджає машина зі справжніми пожежниками. Хоча в її книжечках з малюнками яскраві ілюстрації детально пояснюють, як одне випливає з іншого.
— Зараз вам захочеться перебити мене, — попереджаю я. — Або просто кудись піти. Це з усіма так, не турбуйтеся.
Ральф сидить, зсутулений, обхопивши руками голову. Обличчя його мені не видно, але, судячи з пози, почувається він не дуже добре.
— Я нікуди не збираюся йти, — каже він. — І мені зовсім не хочеться тебе перебивати.
Стійкий чоловік.
—
