Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Він явно не вірить. Я знову відкидаюся на спинку лавки й заплющую очі.

Як же ми гамселили по тих триклятих дверях! Мало не рознесли їх разом зі стіною. Якби нас не випустили, ми би врешті-решт їх висадили. Бо вранці нашому терпінню настав край. Цілу ніч ми просиділи замкнені, покірно й терпляче, поважаючи волю старших та їхні великі справи. Ми знали, що ще не доросли до того, аби брати участь у таких речах. Було до сліз образливо, але ми стримувалися. Та ніч була останньою для старших, але не для нас. Вона належала їм — а ми провели її в кабінеті біології на двох кинутих на підлогу матрацах, якими вони не забули нас забезпечити. Вони дали нам матраци і відро.

— Нас було чотирнадцять або п’ятнадцять чоловік, — кажу я Ральфові. — Ми не встигли ні вдягнутися, ні взутися. Сіамців, Смердючку та Вовка відвели кудись в інше місце. Видно, вирахували, що ці зачинені на замок двері їх не зупинять. Сліпого так і не знайшли. Він десь подівся ще до їхньої появи. Єдиний з нас, кого тієї ночі не замкнули. Крім піжам, у нас була тільки милиця Фокусника і жменя карамельок. Карамельки ми згризли за перші півгодини, а милицею вранці розмотлошили двері... Ми гамселили по них чим попало, щоб тільки висадити, бо тоді вже зрозуміли, що про нас забули, що вибиратися доведеться своїми силами.

Ральф морщиться від неприємних спогадів. Він також був там. Здається, навіть серед тих, хто нас випустив. Ці люди намагалися нас стримати, проте легше було би стримати чотирнадцять хвостатих комет. Розметавши своїх рятівників, ми помчали коридором, волаючи захриплими голосами. Декотрі з нас плакали вже тоді, на бігу, — просто від страху, адже ми ще нічого не знали. Куди ми мчали стрімголов, куди поспішали, я досі не можу збагнути, зате доб­ре пам’ятаю, що нас зупинило. Калюжа. Невелике густо-бордове озеро на Перехресті. У центрі його плавав напівзатонулий кораблик носової хустинки. Цей кораблик мені ще досі іноді сниться. Чи була та калюжа справді величезною? У кожному разі, досить великою, щоби здогадатися: ніхто не може вижити, втративши стільки крові. Я дивився на неї, як загіпнотизований, і весь цей час на мене напирали ті, хто підбіг пізніше. Штовхали в спину, примушуючи робити кроки в той бік. Крок за кроком, аж поки я не відчув, що промокли мої шкарпетки. Після цього я вже нічого не пам’ятаю.

Через шість довгих років я повернувся — і нарешті дізнався про події тієї ночі, але для мене вони назав­жди залишилися чимось далеким, напівзабутим. Я не пережив їх разом з усіма; одна з найстрашніших ночей Дому для мене починається й закінчується бордовою калюжею з напівзатонулим корабликом носовичка в центрі та моїми власними зимними й липкими шкарпетками.

Прийшовши до тями (через шість років за моїм часом і через місяць для всіх інших), я побачив у дзеркалі дивну істоту: лису, довгошию, занадто юну, з несамовитим поглядом... І зрозумів, що життя доведеться починати наново, і заплакав. Від великої втоми, а зовсім не через те, що позбувся волосся. «Невідомий вірус, — пояснили мені. — Швидше за все, ти вже не заразний, але бажано провести в карантині ще якийсь час». Карантин мене врятував. Я встиг перемкнутися. Встиг позбутися деяких дорослих звичок і призвичаїтися до своєї нової зовнішності. Персонал Могильника прозвав мене Тутмосиком. Від Тутмосика до Сфінкса я доріс за наступні півроку.

Ральф мовчить цілу вічність.

— Дивно, — каже він після довгої паузи. — Там усе було в крові. Півстіни, здається, і навіть стеля. А твоя свідомість вмістила одну-єдину калюжу.

— Мені її вистачило, — запевняю я Ральфа. — Мені її більше ніж досить. У моїй калюжі — ціла та Ніч. І всі наступні дні.

— А потім...

— А що було потім, я не стану розповідати. Це не має значення.

Він знову зітхає й сягає за сигаретами:

— Добре. У будь-якому разі, дякую. Ти перший, хто поговорив зі мною про такі речі. За п’ятнадцять років. Мені, напевно, більше не варто тебе ні про що питати?

— Не варто. Що менше розмов на цю тему, то краще.

— Ти мене залякуєш?

— Залякую, — погоджуюся я. — Намагаюся принаймні. Тільки ви надто твердолобий, щоби налякатися, як треба. А це погано. Дім вимагає трепетного ставлення. Таїни. Шанобливості й благоговіння. Він приймає або не приймає, обдаровує або грабує, підкидає казку або жахіття, вбиває, зістарює, дає крила... Це могутнє та примхливе божество, і якщо воно чогось не любить, то це коли його намагаються примітивізувати словами. За це доводиться платити. Тепер, коли я вас застеріг, можемо розмовляти далі.

— Ризикуючи... чим? — обережно запитує він.

— Не знаю. Подумайте самі. Може, вам і вдасться. Адже насправді ви знаєте набагато більше, ніж думаєте.

Ральф дивиться на мене доволі роздратовано.

— Перестань бавитися словами! — вимагає.

Смішна він людина... Тепер виходить, що я бавлюся словами.

— О, ви не уявляєте, як бавляться словами, — запевняю я. — У Домі є справжні майстри цієї справи. Мені до них далеко.

І тут нарешті з’являється Русалка. Поволі бреде до нас через подвір’я від дівчачого ґанку. Джинси-кльоші, плетена мотузяна жилетка й волосся казкової довжини, яке всього лише на долоню не доходить до колін.

Ральф примружується. Дивиться на неї, потім на мене. Дивно дивиться. Цей погляд мені добре знайомий. Русалці шістнадцять, але вона має вигляд дванадцятирічної. З її зовнішністю належить вірити в Діда Мороза і гратися ляльками. Тому будь-хто з дорослих, побачивши нас разом, дивиться на мене, як на збоченця. Русалку це напружує. Мене — ні.

Вона зупиняється досить далеко, бо не хоче заважати розмові. Просто стоїть і дивиться на нас. Зовсім не дитячими очима. Незвично великими на маленькому трикутному личку.

Ральф встає. Плескає себе по кишенях, перевіряючи, чи все на місці. Слава богу, не питає: «Це і є твоя дівчина?» Такі репліки Русалка читає по губах з колосальної відстані.

— Усе, — каже він. — Дякую. Піду перетравлювати наше з тобою спілкування.

— Хай щастить, — відповідаю я. — І будьте обережнішим. Ми можемо ходити навколо цих таємниць, називати себе Стрибунами або Ходаками, писати про це вірші та співати пісні, але суть від цього не міняється. Не ми тут вирішуємо, вирішують за нас, хоч як би це нас не лякало.

Ральф зволікає, розуміючи, що ми навряд чи коли-небудь повернемося до нашої розмови. Проте каже лише:

— Будь обережнішим і ти.

І йде.

Проходячи повз Русалку, киває їй і щось говорить. Потім навпростець перетинає газон, і сутулі ворони відскакують у нього з-під ніг, невдоволені тим, що порушено їхні примарні кордони. Усе ж таки для людей існує асфальт.

Русалка підбігає та з розгону сідає коло мене на лавку.

— Ух ти, ну чому я його так боюся? Він же безневинний!

— Так?

— Не смійся, — нахмурюється вона. — Я знаю, що все це дурниці, але ж чого тільки про нього не розповідають.

Русалка поринає у свої думки, а потім рішуче стріпує головою.

— Звичайно, це нісенітниця. Він — хороший.

Я