Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Не знаю точно, — так само пошепки відповів хлопчик. — Але мені якось дивно почувається світ. Якось усе навколо аж надто подобається, просто плакати хочеться. У тебе теж так — чи ще ні?

Брат прислухався до себе.

— Ні, — сказав він, позіхаючи. — У мене поки що ні. Може, тому, що я сплю.

І він швиденько знову заплющив очі.

Хлопчик опустив голову на свій краєчок подушки й також спробував заснути. Радість, що переповнювала його, нікуди не поділася. Він притиснув долоню до серця, ніби обмацуючи його крізь шкіру. Притримуючи.

Він не знав, що це відчуття залишиться з ним надовго. Воно потьмяніє, стане звичним, але іноді наздоганятиме його з несподіваною силою, подібною на удар, і примушуватиме його задихатися від щастя, наповнюючи очі сльозами, а душу захватом. Він не знав і того, що тепер вони з братом відрізняються один від одного. Що він зав­жди здаватиметься старшим. «Порочнішим», — так висловиться Чорний Ральф, і хлопчик його почує, проте не образиться. Це стане новою рисою його вдачі — його буде дуже важко образити.

Зустріч

У двадцять четвертій кімнаті з раннього ранку панує терор. Це невесела кімната. У ній живуть усі візочники, які не виїхали на літо: і старші, й молодші. Їх небагато — шестеро осіб, але дві няньки, які залишилися в Домі, збиваються з ніг, обслуговуючи цю компанію.

Старших мучать хвороби, які не дозволили їм поїхати з усіма, заздрість до тих, котрі виїхали, власні забаганки, те, що їх позбавили звичних спалень і відправили до кімнати з поганою славою (вікна її виходять на вулицю, а не на подвір’я, як у всіх пристойних кімнатах), і те, що їм доводиться ділити це саме по собі неприємне приміщення з молодшими. Присутність молодших дратує їх найсильніше. А надто одного з них. Молодших терзає все те саме, але, на відміну від старших, вони ні на кому не можуть відвести душу.

Усі шестеро — фахівці в царині терору, проте нікому з них не дано зрівнятися зі Смердючкою; неможливо ні зрівнятися з ним, ні навіть наблизитися в цьому до нього. Смердючка унікальний. Він терорист від Бога, вундеркінд, здатний убити за кинутий скоса погляд, не кажучи вже про запотиличник. Убити так, що на нього не ляже навіть і тіні підозри. Із застосуванням новітніх та щонайдавніших технологій, а також власних і чужих, з любов’ю втілених у життя винаходів; зброї, яка не має аналогів. Спираючись на фізику, хімію й математику, а також історію та біологію; в усіх цих науках Смердючка не має собі рівних, але вчиться все одно погано, бо йому ніколи демонструвати знання перед учителями, він дуже зайнята людина. Смердючку не кривдять старші. Вони не лають його навіть позаочі. Підслуховувальні пристрої Смердючці вдаються особливо добре, і він постійно працює над їхнім удосконаленням.

Лаяти й карати Смердючку дозволяється тільки нянькам. «У цьому є щось материнське, — запевняє Смердючка. — Щось таке рідне, жахливе та ностальгійне». Помічено, що чим старша та нянька, чим більш негарно вона його лає, тим частіше він проказує ці слова. Такий Смердючка — страшний чоловік десяти років від народження.

Тому, коли він одного злощасного ранку піднімає всіх іще до світанку й перевертає кімнату догори дном, готуючись до Події, ніхто не насмілюється перечити.

Смердючка не вдається до пояснень. Він споруджує оглядовий майданчик. Основою служить присунутий до вікна письмовий стіл. На столі примощуються подушки та штатив для підзорної труби, після чого Смердючка займає позицію спостерігача, обклавшись печивом, біноклями, хлопавками й носовими хустинками. Двоє молодших слухняно розфарбовують літери на білому полотнищі, зшитому з розрізаного простирадла. Смердючка щохвилини звішується з оглядового майданчика, оцінюючи їхню роботу, й лає їх за повільність. Старші ретируються зі спальні, щоби трохи від нього відпочити.

Сніданок Смердючці подають на пост. Няньки, налякані його нервозністю, яка стає дедалі сильнішою, закріплюють на вікні транспарант з написом «Ласкаво просимо!» і забирають молодших — відмивати дітей від фарби.

Смердючка нервує дедалі дужче. До полудня він стає страшенно похмурим. Няньки запасаються нашатирним спиртом і ховаються в надрах Дому з переляканими молодшими. Старші повертаються й стежать за Смердючкою зі зростаючим зацікавленням. Він роздає їм хлопавки й просить стріляти з вікна за його командою. Старші готуються. Судячи з убитого вигляду Смердючки, Подія не відбулася й навряд чи вже відбудеться, тому коли лунає його нестямний виск: «Плі!» — двом із трьох хлопавки випадають з рук, і лише один рефлекторно сіпає за шворку.

Розмахуючи підзорною трубою, Смердючка тричі вигукує «Ура!», розмазує по обличчю сльози, огризається на старших: «Чого вирячилися? Щастя не бачили?» — і вистрілює з запасної хлопавки, обсипавши старшого, який видерся на підвіконня, різнобарвним конфетті.

Вони йдуть поволі. Хлопчик — трохи відстаючи, жінка — згорбившись, скута ваготою валізи. Обоє в білому, світлоголові, ледь-ледь рудаві, обоє дрібку вищі, ніж їм належало: хлопчикові — за віком, жінці — щоби здаватися жіночною. Хлопчик трохи волочить ноги, човгає кедами, мружачи очі від яскравого сонця, так що йому видно тільки асфальт, який плавиться від спеки, і зіркаті сліди, залишені на ньому каблуками матері. Ще він бачить розсипане конфетті. Яскраві, блискучі лелітки на сірому. Відтак він обходить їх, намагаючись не наступити, щоб вони не потьмяніли. Наткнувшись на матір, він зупиняється.

— Здається, це тут.

Жінка ставить валізу на землю. Дім здіймається перед ними як приземкуватий сірим пролом, як зіпсований зуб у білосніжних рядах сусідніх будинків. Жінка піднімає окуляри від сонця, розглядаючи табличку над дверима.

— Це воно і є. Бачиш, як швидко ми дійшли? Хіба мало сенс через таку дрібницю брати таксі?

Хлопчик байдуже киває. Будівля здається йому занадто понурою.

— Дивися, мам... — починає він, коли лунає далекий ляскіт, і їх із матір’ю обсипає різно­барвним конфетті. Хлопчик відступає на крок, здивовано розглядаючи чергову порцію веселкових бляшок, якими засіяно асфальт. Частина конфетті застрягла у нього у волоссі та на вбранні. Він відбігає на кілька кроків назад, щоб бачити вікна Дому, і до нього виразно долинає, як хтось десь у його надрах, невидимий знизу, кілька разів хрипко викрикує: «Ура!»

Примітки

1

Важлива інтертекстуальна алюзія на роман-антиутопію «Бігун у лабіринті» американського письменника Джеймса Дешнера; світ роману «Дім, в якому…» має багато пов’язань зі світом першої частини трилогії «Бігун у лабіринті»; це проявляється, зокрема, у численних фанфіках. — Тут і далі посторінкові примітки перекладачки.

2

Шалам-Балам на мурі сидів. / Шалам-Балам на землю злетів. / Уся королівська кіннота і все лицарство зі свити / Не можуть Шалама, не можуть Балама / Знов на той мур підсадити! Льюїс Керрол. Аліса в Задзеркаллі (Переклад Валентина Корнієнка)

3

Неточна цитата з Карлоса Кастанеди. Неточна тому, що у різних варіаціях повторюється в різних його романах.