Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Самокрутка. Ральф мовчки її бере.
— На добраніч.
Він закриває двері та вмикає світло.
У дзеркалі, вправленому в дверцята шафи, Ральф розглядає своє лице. Заліплене пластиром. Від ока вниз по щоці. Поріз поверхневий, але Ральф не може не думати про те, як йому пощастило. Трохи лівіше — і він би залишився без ока.
— Сучі діти, — каже Ральф своєму відображенню. Підходить до вікна, піднімає штору. Вдивляється в темінь. Переводить погляд на наручний годинник. Стріпує його. За його глибоким переконанням, ранок уже повинен був настати. Проте завіконний морок безпросвітний. Але не це лякає його. Зимові ночі не поспішають переходити в ранок. Ральфа лякають стрілки годинника, які намертво приросли до другої години — без однієї хвилини. Те ж саме діється з настінним годинником.
— Спокійно, — каже собі Ральф. — Усьому можна знайти пояснення.
Але він не знаходить пояснень тому, що відбувається. Він готовий заприсягнутися, що виходячи від Шерифа — сьогодні відзначався день народження Пастуха Щурів, причому відзначався ґрунтовно, — він подивився на годинник, і було чверть на другу. Відтоді минуло чимало часу. Тільки в лазареті він провів не менше ніж півгодини. Ральф впивається поглядом у хвилинну стрілку, гіпнотизуючи її. Цей годинник працює на батарейках, батарейки іноді сідають. Але ж настінний!.. Настінний годинник по-домашньому заспокійливо цокає.
Ральф опускає штору й бере зі столу журнал. Гортає його, стоячи. Знайшовши статтю про популярну співачку, засікає час і починає читати. Стаття про співачку, ще три — про водорості, про модний цієї зими одяг, про вівчарство. Пробігши спортивні колонки, він відкидає журнал і дивиться на годинник. Настінний зволив перемістити хвилинну стрілку на другу рівно. Наручний уперто показує першу п’ятдесят дев’ять. Ральф дивиться на годинники (нескінченно довго, як йому здається) і нарешті з полегкістю доходить висновку, що вони зіпсовані — і наручний, і настінний. Чомусь зіпсувалися одночасно. Що ж, і таке іноді трапляється.
Ральф обережно знімає годинник із зап’ястка й опускає в настільну шухляду. Самокрутка — подарунок Стервожера — лежить недіткнута на підлокітнику дивана. Якби він її викурив, багато що перестало б виглядати загрозливо.
— Щось сталося з часом, — промовляє Ральф уголос.
Він оглядається на тихий шерех і бачить аркуш паперу, який проштовхнули в щілину під дверима. Одним стрибком він досягає дверей, розчахує їх, далі, чортихаючись, розчахує ще й коридорні двері, але пізно. Нічний візитер встигнув утекти. Ральф якийсь час стоїть, вдивляючись у темряву, потім повертається й підбирає з підлоги листок з ребристим відбитком власної підошви. Кострубаті літери, похапцем написані, ледве вміщаються на клаптику паперу: «Помпея порішив Сліпий. Там були всі».
У четвертій спальні Табакі, примірявшись, упускає наплічник на сплячу кішку, вичікує трохи, а тоді кричить до всіх, хто посхоплювався з ліжок:
— Агов, та ви навіть не знаєте! Сталося таке!
Його крик будить тих, кого ще не розбудив вереск кішки.
Одяг Сліпого пахне виходком, хворобою Метелика, кров’ю і страхом Рудого. Він іде повільно. Обличчя спокійне, як у сплячого. Пальці забігають наперед і повертаються, коли він згадує дорогу. Цей час — тріщина. Між Домом і Лісом. Тріщина, яку він вважає за краще проходити уві сні. У ній пам’ять зачіпається за давно знайомі кути, а разом із пам’яттю зачіпається й тіло. У ній він не контролює слуху, і багато чого не чує, або чує те, чого немає. У тріщині він сумнівається, чи зможе знайти того, кого шукає, — і забуває, кого намірився шукати. Можна ввійти до Лісу, стати його частиною — й тоді він знайде кого завгодно, але двічі за ніч Ліс небезпечний, як небезпечна подвійна тріщина, що заковтує пам’ять і слух. Сліпий іде повільно. Його руки — швидше. Вони втікають крізь прорізи в рукавах светра — рукавах, які були занадто довгими, відтак він розрізав їх складаним ножем аж до ліктів. Босі підошви, чорні, як сажа, липнуть до паркету.
Йому в обличчя вдаряє світло. Він проходить його наскрізь, не помічаючи. Рука ловить його за плече. Сліпий зупиняється, здивований тим, що не розчув кроків.
— Ходи зі мною. Є розмова.
Сліпий упізнає голос і кориться. Рука Ральфа не відпускає його плеча аж до дверей.
Кабінети — наче пащеки капканів. Сліпий ненавидить їх. Дім — його територія, з якої випадають тільки кабінети — кімнати-пастки, що пахнуть залізом. Поза ними все належить йому, а в кабінетах він не пан навіть самому собі. У кабінетах є тільки голоси та двері. Він заходить і чує клацання. Зімкнулися зуби капкана, він у порожнечі, наодинці з диханням вихователя. Тут пам’яті немає. Тільки слух. Він чує вікно й вітер, що просочується в його щілини. І шерех, що нагадує шерех паперу. Клаптика паперу, яким шелестить трипалий Ральф.
— Ти був там. Коли порізали Рудого. Я тебе бачив.
— Так, — обережно відповідає Сліпий. — Я там був.
— Ти чув тих, хто це зробив. І ти їх, звичайно, впізнав.
Голос Ральфа — гострий, як лезо ножа, — плаває, віддаляючись і наближаючись.
Так, ніби його заглушає вітер. І це справді вітер. Він дзвенить у вухах Сліпого, торгає його волосся. Дивне щось коїться зі Сліпим. Там, де цього не має бути. У задушливому кабінеті вихователя він чує Ліс.
Відразу за порогом.
Ліс підкрадається до дверей.
Дряпає їх гілляччям і шурхоче корінням.
Він зове. Він жде…
Пробігти мокрим узліссям під білим місяцем… Знайти когось… Когось…
— Що з тобою? Ти мене почув?
— Так… — Сліпий пробує усунути всі звуки, крім голосу. — Так, я чую…
— Тих, хто це зробив, ти не зачепиш. Ти зрозумів мене? Досить уже з нас, досить Рудого. Я знаю Закон. Три на одного і так далі. Це мене не цікавить. Цього разу Закон доведеться обійти. Тобі.
Сліпий слухає. Дивного чоловіка, що живе у Домі, однак не знає, що таке Дім. Не знає ночей та їхніх правил.
— Ти мені не відповів.
Так. Дивний чоловік чекає на відповідь. Цікаво, на яку?
— Ніч привела їх до мене, — каже Сліпий. Пояснює, як дитині, занадто маленькій, щоб зрозуміти. — Ніч розбудила мене і примусила почути. Як троє ловлять одного. Чому? Я не знаю. Ніхто не знає.
— Ти їх не чіпатимеш. Я забороняю. Якщо з ними що-небудь станеться, ти про це пошкодуєш.
Сліпий терпляче слухає. Можна тільки слухати. Раз неможливо пояснити. Дорога до Лісу заростає колючками. Внутрішній годинник давно процокав світанок. Але ніч не закінчується. Тому що це Щонайдовша Ніч; та, котра приходить лише раз на рік. Не закінчується й ця безсенсовна розмова, в якій у кожного своя правда. І в нього, і в трипалого Ральфа.
— Ти чуєш мене?
Він чує. Струмки, які витікають у землю. Танучих жаб і птахів. Дерева, які кудись ідуть. І йому сумно.
— Ти не торкнешся їх навіть пальцем. Бо інакше на раз-два вилетиш з Дому до чортової матері! Ти зрозумів? Я особисто про це подбаю!
Сліпий посміхається. Ральф не знає, що, крім Дому, нічого немає. Куди звідси можна вилетіти?
— Я знаю, що Помпея вбив ти. І директор про це дізнається.
Мабуть, так написано на папірці, що його Р Перший тримає у жмені. Зіжмаканий шепіт стукача? Крик Рудого, який прогнав його сон. Запах крові та зламані двері. Він раптом згадує,
