Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Саара живе на болоті. Він — і жаби, які співають дзвінких пісень. Він теж співає (у місячні ночі), і пісні його прекрасні — це все, що він знає про себе самого. Кістки Саари просвічують крізь бліду його плоть, комарі не сідають на нього, знаючи, що він отруйний, губи його білі, й у пісні розтягуються на ціле обличчя, очі майже невидющі. Пальці терзають траву, він тремтить, ним струшує пісня, і він чекає. Пісня завжди приводить до нього всяких. Найдрібніших болото засмоктує, перш ніж вони встигають дійти.
У гроті, освітленому сяйвом трьох смолоскипів і трьох китайських ліхтариків, навколо ящика сидять шістнадцятеро Песиголових. Сімнадцятий — на ящику. Він виголошує промову, повільно обертаючи над головою білосніжну кістку. Сказане струменить, оминаючи гострі вуха, і витікає крізь дірку в стелі, линучи до мерехтливих зірок. Песиголові слухають і позіхають, клацливо викушуючи бліх.
— Ми сплутаємо метри з кілометрами, — шепоче один до іншого. — Це може мати глобальне значення? Як ти думаєш?
— Я бачу тільки місяць, — невлад відповідає сусід. — Кажуть, на патериці залишалася ще купа м’яса — до того, як він її собі пригріб.
Наймолодший, у мідному нашийнику, раптом починає вити, закинувши морду: «Смерть зрадникам! Смерть!» Його заспокоюють, кусаючи за боки.
Зблискує біла кістка, приковує погляди.
Перевертень виконує веселий танок на купі опалого листя, яку згребли для своїх оглядин птахи-тупотуни. Купа розповзається. Перевертень сміється. Не витримавши напруження, з-під гори листя вискакує миша і кидається геть, але перевертень наздоганяє її двома стрибками.
«Ура, ура, вкусимо мурашку!» — наспівує він, недбало закопуючи залишки своєї трапези. До нього долинає чийсь солодкий спів. Перевертень насторожується — і, не роздумуючи, кидається на голос. Стрілою мчить крізь ліс, але зупиняється, замочивши лапи у болотяній щербі. Гидливо їх обтрушує. Спів стає виразнішим. Він вабить у болото. Йти чи не йти? Прийнявши рішення, перевертень починає з тихим гарчанням катулятися по землі. Один переверт, другий — і він підводиться, випроставшись на повен людський зріст. Позіхає і, переступаючи з купини на купину, заглиблюється у болото. Нічні бабки вдаряються на льоту об його щоки. Спів стає солодшим, голоснішим і заповзятішим.
Мисливці покректують на бігу. Хвости наголовних пов’язок б’ють їх по спинах. Вони біжать вервечкою: один, другий, третій — біжать голосно, розполохуючи дичину. Вони так шумлять навмисно. Той, на кого полюють, злякається, відтак зрадить себе втечею. Тоді почнеться гонитва. Справжня, про яку вони мріяли дуже давно. І вони біжать, важко дихаючи, забризкуючи болотом чоботи. Взагалі-то їм теж трішечки страшно. Але дичина не повинна про це знати.
У наметі Стервожера Куряка нарешті перестає кашляти й давитися слиною, але не встигає порадіти з цього приводу, тому що майже одночасно щось трапляється з його зором. Навколишні предмети розпливаються й виходять з фокуса, а коли повертають собі форму, виявляється, що вони складаються з безлічі різнокольорових шматочків — як найдрібніша, яскрава мозаїка. Те ж відбувається з лицями тих, котрі сидять поруч. Усе роздрібнюється на мільярд частинок, що світяться. Вони мерехтять, перетікають одна в одну й гаснуть, а подекуди навіть обсипаються, оголюючи цілковиту порожнечу. Куряка усвідомлює, що зараз побачить, як вони обсипалися всі, та що він осягнув істинну суть буття, тож, напевно, жити йому залишилося недовго.
— Світ обсипається, — насилу вимовляє він.
У тих, котрі сидять поряд, це зауваження викликає дивну реакцію. Світляки, з яких складаються їхні лиця, починають скажено роїтися, передаючи якісь складні гримаси. А потім відбувається власне те, чого остерігався Куряка. Усе обсипається. Останнім — обличчя Табакі, залишивши дві чорнильні плями окулярів від сонця. Плями на мить повисають в абсолютній порожнечі — і майже відразу, не давши йому часу воістину збожеволіти, стрімко збирають навколо себе новий світ.
Дуже яскравий… Дуже сонячний… Дуже пахучий…
Сонце погладжує Куряку по спині, втискаючи його в землю. Це приємно. Хоча землі тут немає. Замість землі — сміття. Масне, воно розповзається під ногами. Чимось сміття страшенно притягує. Куряці хочеться в ньому порпатися, поринаючи в нові та нові запахи, відшарувавши їх один від одного, поки з-під їхньої товщі не спливе дещо абсолютно незвичайне. Але щось заважає йому віддатися цьому заняттю до останку. Напевно, чорні скельця, які ширяють у повітрі. Сонце перетворило їх на два суцільні виблиски, але, присунувшись упритул, Куряка бачить у них себе: пару чорних котів з білими грудками — по одному на скло. Від здивування він відкриває пащу та голосно волає. Його відображення теж беззвучно кричать.
— Онде він!
Один із мисливців перечіпається. З високого дерева, з переплетення гілок, на них дивиться хтось із палаючими очима.
— Онде він, тут! — штовхаючись, мисливці оточують дерево. — Підпалити? А може, спиляти? А може…
Той хтось шипить на них, перебираючи по корі пазуристими пальцями. Мисливці гамселять прикладами по стовбуру. Дерево скрипить. Один передає свою рушницю іншому і лізе стовбуром угору. Той, хто сидить серед гілок, шипить голосніше і плює в мисливця. Мисливець, лайнувшись, падає. Той, хто сидить на дереві, сміється і покашлює. Несподівано, переставши сміятися, він зісковзує з гілки у високу траву.
Мисливці з вереском кидаються услід. Миготить броньований панцир і вогненне волосся того, хто біжить.
— Лови! — кричать мисливці, гримкочучи чобітьми, розбризкуючи грязюку та збиваючи равликів із трави.
— Ату його! Хапай!
Найголосніше кричить той, кому пекучий плювок поцілив просто в око. Ліс здригається від їхніх криків.
Декого, хто все життя ховався в дуплі та ніколи не визирав назовні, стривожили шум і стусанина. Він закопується якомога глибше в потерть, яка встелила його притулок, і звідти паличкою з гачком на кінці притягує до себе пакети з їжею — один за одним. Кожен пакет — три шари шовковистого листя, слина, яка скріплює їх, а також їжа всередині — безцінний. Їх не можна кидати напризволяще. Тільки один, останній, він залишає на видноті й навіть присуває його до отвору дупла так, щоб непроханий гість, який би, пробравшись сюди, знайшов пакет, задовольнився малим та забрав його, більше нічого не винюхуючи.
Кривоніг встає і схвильовано підстрибує, вдивляючись у річку. «Нехай це не буде здохлий собака, будь ласка, будь ласка», — просить він, закидаючи свою сіть. Предмет важкий і довгий. Сапаючи та схлипуючи від напруження, Кривоніг тягне, поки не витягує його на берег цілком. Довго розглядає подарунок річки, потім підскакує з радісним криком. Спальний мішок! Чудовий спальний мішок. Зовсім цілий. Синій у жовті горохи. Кривоніг викручує з нього воду і тягне сушити в надійне місце.
Білогубий Саара доспівує пісню і чаїться в засідці. Босі ноги чалапають по болоті. Крок за кроком, ближче і ближче… Він витягає шию.
Людина. Бруднаво-білі брюки, бруднаво-білий светр. Довге волосся кольору сажі. Зовсім молодий. Не дитина, але й не дорослий.
