Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Що сталося?
— Ти повинен знати. Рудий… Що з ним? У нас кажуть…
З її голосу проростає Могильник. Троє дітей у палаті, де повно мотлоху. Волосся дівчинки пломенисте, як вогнище. І літають подушки від ліжка до ліжка, гублячи пір’я та кнопки застібок.
— Усе гаразд. Він живий. Зовсім трохи порізали.
Я кажу те, що припускаю, а не те, що дізнався від Шакала. Якщо вірити Шакалові, Рудий уже давно труп.
— Дякую, — шепоче дівчина в темряві. І починає плакати.
Де твоє плече, Сфінксе? Давай, підставляй його. Тільки це ти й умієш робити. Вона знаходить його сама, навпомацки. Стоїмо потемки, вона — припавши лицем до моєї куртки; у ванній тече вода, і голос Чорного катує Куряку, вливаючи йому до вух отруту, а в спальні Табакі складає пісню про нічні події, і найбільш захоплива з-поміж них та, що хлопця, якого дівчина, котра ридає мені в плече, вважає своїм братом, порізали. Украй відповідна тема для пісні. Мене розбирає злість, однак я не знаю, на кого злюся дужче. Може, найгіршою є ця ніч, яка не має кінця?
— Пішли, — кажу я їй. — Пити чай.
Чим би це затулити пельку Шакалові?
— Ні. Не можу. Я тільки хотіла дізнатися про Рудого. Я була певна, що ви будете знати…
Добре ще, що вона не чує пісні й того, що бурмоче Чорний.
— Пішли, — говорю я. — Переночуєш сьогодні в нас. Табакі розповість, що він бачив. Він же був там.
— Але…
— Що?
Вона мнеться й задкує до дверей:
— Лорд може неправильно зрозуміти. У нас із ним була розмова. Сьогодні. Він приїжджав до мене. І якщо я тепер до вас прийду... Це буде як відповідь.
— А ти не хочеш йому відповідати?
Мовчання. В якому радше збентеження, ніж протест. Так мені здається, хоч, можливо, я себе обманюю.
— Чи все-таки хочеш?
Вона мовчить.
— Рудась!
— Пішли! — хапає мене за рукав. — Я сама не знаю, чого я хочу. Але я не хочу звідси йти.
Ми заходимо до спальні. Наш прихід обриває пісню і вганяє зграю в заціпеніння. Утім, вони досить швидко повертаються до тями.
Привітальна промова Табакі. Помахи Логових долонь від кавоварки до чашок і назад. Він запрошує. Горбач вибігає, балансуючи попільничками. Македонський наступає на тарілочку з котячим молоком і перевертає її. Підводжу Руду до строєного ліжка. Вона сідає біля Лорда — і в очах Золотоголового спалахує власницька іскра. Тріумфальна іскра. Він сором’язливо гасить її віями.
— Руда прийшла запитати про Рудого, — пояснюю я. Звучить це як ідіотський каламбур.
— Ах — Рудий! А що Рудий, — Табакі блискавично воскрешає всіх нічних покійників. — Та він майже не постраждав. Ральф вчасно нагодився, і його врятував. Усе сталося так…
Книга третя. Порожні гнізда
Сфінкс
Вже пушинки в’ються
Над тліючим терном.
Незабаром твоя рукавиця злічить
спустілі гнізда.
Альфред Гонг
Я лежу на вологій траві, поклавши ноги на лавку, і дивлюся в небо, що недавно плакало. Мої забрьохані болотом кросівки схрещені на сидінні лавки, грязюка на них поступово світлішає, висихаючи, й обсипається на облізлі дошки. Занадто швидко. Літнє сонце безжальне. За півгодини від дощу, котрий щойно падав, не залишиться ніяких слідів, а за годину тому, хто надумає тут повалятися, знадобляться окуляри від сонця. Наразі я ще можу дивитися на небо. Яскраво-блакитне, в павутинні дубового віття. Нижче — кострубатий стовбур, ніби сплетений зі скам’янілих канатів. Дуб — найкрасивіше дерево на подвір’ї. І найстаріше. Погляд ковзає по ньому згори й донизу, від найтонших гілок — до коренів завтовшки як я, і над спинкою лавки я помічаю напис — тоненькі, збляклі подряпини на гребенястій корі: «пам’ятай», щось там іще, а тоді «не втрачай»… Підводжу голову, щоб краще бачити; я звик читати й менш розбірливі написи.
«Пам,ятай про Щ. Н. Д. і не втрачай надії».
Щ. Н. Д. Щонайдовша ніч…
Комусь вона дарує надію…
Це було б смішно, якби не було так сумно. Навіщо втікати з Дому, де такі-ото написи зміяться, переплітаються та закручуються спіралями, кусаючи себе за хвіст, і кожна з них — волання чи шепіт, пісня чи бурмотіння, так що, дивлячись на стіни, хочеться затулити вуха, неначе це дійсно звуки, а не слова, — навіщо втікати звідти, щоби тут милуватися цим маленьким, але таким жаским написом?
«Я дерево. Коли мене зрубають, розпаліть кострище з моїх гілок».
Ще один веселенький напис.
Чому вони так діють на мене? Може, через те, що вони тут, а не там, де стіни в суцільній павутині слів? Не заглушені нічим, вони звучать іще лиховісніше.
А так хотілося відпочити. Від Дому. Від таких написів. Від закликів веселитися донесхочу — «ДОКИ ЧАС НЕ ЗАКІНЧИВСЯ!»… Від ста чотирьох запитань тесту «Пізнай себе» (одне безглуздіше за інше, не пропускати додаткові пункти!). І я звідти втік. Із хаосу — у світ тиші й старого дерева. Але хтось побував тут до мене, перетягнув сюди свої страхи та надії і знівечив дерево, підучивши його нашіптувати кожному, хто опиниться поруч: «Коли мене зрубають, розпаліть кострище з моїх гілок».
Дуб велично простягає шишкуваті гілки до сонця. Древній, прекрасний, незворушний, готовий, як і будь-який з-поміж його побратимів, стерпіти найвитонченішу людську наругу без ремства й докорів. Я раптом виразно уявляю, що ось він стоїть серед руїн поваленого Дому, оточений горами битої цегли. Що він стоїть, власне, так само простягаючи товстезні гілки до сонця, а видряпані на стовбурі літери закликають не втрачати надії.
По хребту перебігає холодок.
«Чи відчуваєте ви часами незбагненний страх перед майбутнім?» Запитання номер шістдесят один тесту «Пізнай себе». У тестах, як нас поінформували, немає несуттєвих питань. Кожне додає якісь важливі штрихи до психологічного портрета того, кого тестують. У нашому випадку вони могли б обійтися самим лише цим пунктом.
Хрупотять кроки по гравію. Ледве-ледь відкриваю одне око.
Небо… Гілки… Ноги, зодягнені в чорні штани.
— Тобі зручно?
Ральф у розстебнутому піджаку та недбало пов’язаній краватці сідає на лавку й закурює.
— Дуже зручно.
Не встаю. Раз уже сказав, що мені так зручно, доведеться дивитися на нього знизу вгору. Ральфа це не бентежить. Він ховає в кишеню запальничку, виймає звідти складений аркушик. Розгортає і тримає у мене перед носом. Це список. Шість імен і прізвищ.
Три з них мені добре знайомі. Ґніт, Соломон і Дон — Щури, які повіялись у зовнішність. Уперше вони втекли ще взимку, після Щонайдовшої, але їх швидко знайшли й повернули в Дім, після чого вони майже відразу втекли знову. Їх повертали ще двічі протягом місяця — і тридцять днів жителі Дому розважалися, роблячи ставки на те, скільки тим трьом вдасться протриматися. Їхні прізвища намуляли всім очі в оголошеннях про розшук, які чомусь розвішували на першому поверсі. Ніби й Акула вже з’їхав з глузду настільки, що ототожнював перший поверх із вулицею, патетично волаючи з його стін до випадкових перехожих: «Усіх, хто може що-небудь повідомити про
