Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Скаржитися вони йдуть до Рудого. З найболіснішими прищами й чиряками вони йдуть до Рудого. Зі зламаними плеєрами, з мертвими батарейками, із загубленими речами — з усім вони йдуть до нього. Усі, крім Ґнота, Соломона й Дона. Ці троє його зневажають. І з кожним днем сміються дедалі нахабніше, перешіптуються голосніше, усамітнюються частіше. Тримають його у вічному страхові, отримуючи від цього безодню втіхи. А Рудий вештається ночами по коридорах, засинає в незручних місцях та в мріях перерізає горлянки всім трьом, одному за другим. Іноді він відкручує в умивальнях усі крани й затикає всі раковини. Не роздягаючись, стає під душ. І йде, чалапаючи кедами, потоком води. Йде до картярів. Грає з ними, та скапує на карти. Картярі терплять, тому що він ватажок.
Для нічної прогулянки Рудий одягнений в усе чорне. Лише білі кеди миготять у темряві, двома плямами зраджуючи його присутність. З плеча звисає спальний мішок. Синій у жовті горохи. Рудий шукає затишний куток, де можна поспати, заховавшись у теплий кокон. Дійшовши до Перехрестя, він зупиняється. Ледь освітленими місяцем просторінями нипає Слон, оглядаючи підвіконня. Рудий стежить за ним. Кладе спальний мішок на підлогу, сідає на нього, закурює. І терпляче чекає.
У наметі Стервожера четверо грають у карти. Їм тісно. При кожному незграбному русі полотнище стін здригається, і гойдаються гірлянди різнокольорових ліхтариків під трикутним дахом. Нашийник Валета вкритий тупими шипами. Через щоку тягнеться кривавий слід роздлубаного прища. Валет торкається ранки й дивиться на пальці:
— Знову? Чортова гидота!
— Є що ковтнути? — запитує Лорд, потираючи очі, які втомилися від лампочкового різнобарв’я.
Дорогусик квапливо розмішує щось у бляшаному горнятку:
— Скоро буде, дорогусику, вже зовсім скоро. А наразі, якщо хочеш, є звичайна вода, — він простягає Лордові флягу.
Лорд п’є й повертає флягу. Дорогусик сумно зітхає. Із сигарети, затиснутої в зубах Стервожера, відвалюється попіл, і по ковдрі розсипаються іскри. З динаміків магнітофона сюрчать цвіркуни.
Куряка й Табакі їдуть по темному коридору. Зненацька перед ними спалахує червоний гостроверхий конус. У наступну секунду він уже синій. Потім жовтий. Перебравши шість кольорів, конус гасне, і на декілька секунд западає пітьма.
— Що це? — пошепки запитує Куряка.
— Намет Стервожера, — відповідає Табакі.
Вони під’їжджають ближче. Тепер намет ряхтить та міниться всіма кольорами одночасно, і можна розрізнити голоси тих, хто сидить усередині. Вхідна запона відкидається, з намету хтось вилазить рачки.
— Привіт, — каже цей хтось, наштовхнувшись на них. — Я звалюю. Хочете пограти?
— Привіт, Валете, — відповідає Табакі й передає свій наплічник Куряці. — Слухай, друже, ти тут побудь трішечки сам по собі, поки я з людьми поспілкуюся, добре?
Табакі звалюється з Мустанга та жваво заповзає в намет.
Стрибаючи від стіни до стіни, мчить кудись геть ліхтарик Валета. Куряка залишається сам. Він слухає голоси з намету й чекає Табакі, поки вистачає терпцю. Потім під’їжджає до входу, ставить візок на гальмо та сповзає на підлогу. Відкидає запону.
— Е, а можна мені також до вас?
Красуня й Лялька цілуються на сходах. Близькість урни та розкришені довкола недопалки їх не обходять. Під светром у Ляльки тихо гуде транзистор. Вони впиваються одне в одного гарячими ротами, широко роззявляючи їх, наче пара до краю зголоднілих пташенят. Їхні поцілунки нескінченні, жагучі й болісні. Час від часу вони відриваються одне від одного та відпочивають, приткнувшись одне до одного лобами, непомітно витираючи рукавами мокрі роти. Їхні розпухлі губи болять. Вони вміють лише цілуватися. А може, не вміють навіть і цього.
Маленький циліндрик у прикороченій піжамі штурмує сходи на третій поверх. Він шукає. Шукає ту дивовижну, прекрасну істоту — гнучку та жовтоволосу, — біля якої було так приємно. Грубий знає, що вона все ще тут, у Домі. І шукати цю істоту потрібно там, куди ведуть сходи. Він ніколи ще там не був, значить, саме там вона могла й повинна була оселитися. Про це Грубому повторює внутрішній голос, якому він довіряє безмежно. Він тихо сопе й долає сходинки.
У вчительському туалеті палахтить вогник спиртівки. Трясучись від страху та болю в шлунку, Метелик гріє над ним ложку. Метелик костистий, блідий і весь вкритий бородавками. Гумовий килимок захищає його худющі сідниці від контакту з холодними кахлями. З-під светра прозирають груди, обвішані амулетами та зв’язками часнику. Метелика нервує капіж підтікаючих кранів, лякають кроки та шерехи. Він щулиться від вогкості й ховає спиртівку від протягів, затуляючи її своїм тілом. Він застуджений. У нього пронос. Переміщення в одну з кабінок, ближче до унітазу, забирають багато часу, тому він вирішує переселитись у кабінку цілком, разом з гумовим килимком, спиртівкою та рулоном туалетного паперу. Замкнувши двері на засувку й відгородившись від жахіть ночі, Метелик почуває себе у безпеці.
Слон доходить до останнього вікна й повертає назад. Рудий нетерпляче піднімається на ноги, не зводячи з нього очей. Слон перевіряє підвіконня в зворотному порядку. Повільно й методично. Рудий пошепки чортихається, налаштовуючи себе на те, що треба перейти Перехрестя. Швидко пройти, не дивлячись на Слона. Слон сумирний. Він спить. Але якраз сплячий Слон лякає його. Рудий закурює другу сигарету. Йому уявляються чиїсь кроки. Він швидко гасить сигарету й завмирає, скорчившись на спальному мішку.
У наметі Стервожера задушливо й парко. І так, наче задухи й тісноти мало, в двох ринчинках тліють якісь пахощі. Від їхнього духу Куряці, що й так змокрів, паморочиться голова. Гірлянди ліхтариків ритмічно спалахують і гаснуть. Куряка вже шкодує, що приєднався до товариства в наметі, який занадто малий для п’яти чоловік. Табакі щасливий і всім задоволений. Він п’є з філіжанки якусь бурду й розповідає Стервожерові, кого вони з Курякою зустріли по дорозі сюди, хоча насправді вони нікого не бачили. Куряку хилить до сну.
— Е, стрепенися, — шепоче Дорогусик. — Що питимеш? «Квіточку»? «Сходинку»? «Опівнічне жахіття»?
— Тільки не «Жахіття», — просить Куряка. Від близькості Стервожера йому не по собі. Їх розділяє Шакал, але, за бажання, до Великого Птаха можна доторкнутися рукою. — А кави у вас тут немає?
— Кави, на жаль, немає.
Куряка бере простягнуту йому чашку та робить ковток чогось настільки гіркого і терпкого, що йому зводить вилиці й намертво заціплює зуби. Він похлинається слиною, бо не в змозі ні виплюнути її, ні проковтнути. Табакі б’є його по спині, інші з цікавістю спостерігають. Лампочки підморгують.
— Ну-ну, — каже Стервожер співчутливо. — Не можна ж отак кидатися на все, що дадуть, дітваче. Потрібно спершу скуштувати.
Куряка виймає з кишені хустку та витирає сльози.
— Яка гидота, — каже він, насилу розчепивши злютовані зуби.
Табакі навіщось одягає окуляри від сонця.
Кривоніг виповзає на берег і сідає під тичкою, якою позначене найбільше скупчення підводного каміння. У попередні дні річка була до нього прихильна, і він чекає продовження. Учора вона принесла покришку, три пляшки з записками та порожній гарбуз, розписаний трикутними візерунками. Що буде сьогодні? Кривоніг закидає вудку і жде.
У місячній траві на протилежному березі пасеться величезний білий Слон у смугастій попоні. Мабуть, утік від хазяїв. Слон тривожить Кривонога, бо може хоботом виловити цінні речі, які пропливають повз них, тоді доведеться перебиратися на другий бік річки і доводити, що вони
