Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Щонайдовша ніч

Інструкція щодо пересування візочника

Пункт 29

У деяких випадках переміщення на підвіконня може здійснюватися за допомогою напарника, який перебуває на підвіконні. Це суттєво полегшує завдання для того, кого переміщають. Рекомендація з техн. безпеки: вага напарника має бути більшою, ніж вага того, кого піднімають.

«Блюм» № 18

РЕЦЕПТИ ВІД ШАКАЛА

Куряка, лежачи на підлозі, гортає старі номери «Блюма», поступово схиляючись до думки, що левову частину статей у нього забезпечував Шакал. Лорд рахує години до зустрічі картярів у домовленому місці. Сліпий теж чекає. Затишшя у Домі. Затишшя переходу в ніч. Коли можна буде вирушити на пошуки Лісу. Горбач принаджує сон грою на флейті. Сфінкс слухає. Куряку, який роздратувався так, що аж іскри летять.

У кімнаті є дві отруйні зони. Навколо Куряки й навколо Чорного.

— Я підозрюю, — каже Табакі, дожовуючи передзасинальний запас бутербродів, — що в нас сьогодні Щонайдовша.

— Цілком може бути, — відгукується Сфінкс. — Навіть дуже схоже на те, — він штовхає коліном Сліпого: — Е! А ти як вважаєш?

— Так, — погоджується Сліпий, — цілком можливо. Цього року чомусь раніше. Може навіть, їх буде декілька.

— Це щось нове, — каже Табакі. — Оце я чую вперше! А чого і чому ти вважаєш, що таке може статися?

Куряка стомлено дивиться на них, підозрюючи, що вони верзуть нісенітницю, тільки щоб він відчув себе ідіотом. І щоби почав розпитувати. Тому він мовчить.

Ніч. Світяться дві настінні лампи з дванадцяти. Усі, хто залишивсь у спальні, сплять. Окрім Куряки. Куряка сидить на підлозі перед купою журналів і міркує. Йому хочеться зробити що-небудь таке, чого він ніколи не робив раніше. Наприклад, поїздити Домом, коли вимкнуть коридорне освітлення. Може, на нього так подіяли старі журнали. Він і сам не знає. Затамувавши подих, Куряка починає переміщатися до дверей. Він уже майже біля мети, коли на ліжку починають вовтузитися, і звідти зві­шується кошлата голова.

— Куди?

— Погуляти, — пошепки відповідає Куряка.

Табакі стрімголов скочується на підлогу.

— Жах, — бурмоче він. — Замість того, щоб спати, я тепер повинен їхати з цим дурбецалом і пильнувати, щоб часом чогось не трапилося. Йому, бачте, надумалося прогулятися. У темряві. Причому, можливо, ще й Щонайдовшої Ночі. Збожеволіти можна!

— Я зовсім не прошу тебе зі мною їхати. Я хочу погуляти сам-один.

— Я також багато чого хочу. Сам ти не поїдеш. Вибирай: або разом, або я буджу Сфінкса, і він вправляє тобі мізки.

Поки Куряка доповзає до порога, Табакі вже за дверима й сидить у Мустангу. У піжамі. Стискаючи в руці шкарпетки та жменю амулетів. Попри його грізний тон, Куряці здається, що насправді Шакал зовсім не проти вирушити з ним на прогулянку.

— Добре, — погоджується Куряка. — Їдьмо разом.

Поки він видирається у візок, йому не до Табакі, а всівшись у візок, він бачить, що той зосереджено напаковує наплічник. Наплічник такий роздутий, що його неможливо застебнути, але Шакал заштовхує в нього щось іще.

— Навіщо все це?

— Светри на випадок холоду. Їжа на випадок голоду. Зброя на випадок прикрих раптовостей, — пояснює Табакі. — У нічне життя без запасів не ходять, дурненький!

Куряка не сперечається. Вони по черзі вибираються в тамбур, а звідти — в непроникну пітьму коридора, де Табакі примушує Куряку загасити ліхтарик. «Інакше нас побачать усі, в кого очі вже звикли до мороку, а ми не побачимо нікого».

Куряка слухняно вимикає ліхтарик, і їх обступає темрява.

— Ось тепер поїхали, — шепоче Табакі.

Дім темний, аж моторошно, і здається, наче він спить. Очі все ніяк не звикнуть до цієї пітьми. Стіни виростають там, де їх начебто бути не повинно. Табакі та Куряка їдуть повільно. Іноді їм причуваються чиїсь кроки попереду або ззаду, тоді вони зупиняються і слухають. І відразу той, хто йшов, теж зупиняється. А може, це їм тільки здається. Потім вони натикаються на щось і вмикають ліхтарики. Це порожній візок. Власника немає, неначе його злизали нічні духи. Табакі хапається за амулет.

— Можна подумати, хтось спеціально лякає, скажи? — запитує він. У голосі страх — і дитяча насолода страхом.

Куряка не розділяє його захвату. Порожній візок йому не подобається. Табакі довго вивчає візок, але не може встановити власника.

— Якийсь безликий, — скаржиться він. — Зовсім покинутий.

Вони надягають светри, залишають візок і їдуть далі. Перехрестям блукає босоногий Слон у смугастій піжамі. Очі його заплющені, обличчя закинуте вгору. Довгі піжамні штани підмітають пилюку Перехрестя. Слон спить, а тіло його повільно шкандибає від вікна до вікна, зупиняючись біля кожного підвіконня, невидющо обмацує їх пухкими долонями й суне далі. Паркет поскрипує під його вагою.

Сліпий пролітає коридорами, наче холодний вітер, не зачіпаючи стін, і навіть чуйні щури не помічають його, аж поки він не опиняється зовсім близько. Він вдихає запах сирості, що роз’їдає штукатурку, і запах мешканців Дому, який в’ївся у благенький паркет. Зачувши кроки, завмирає та чекає, поки нічний подорожній пройде повз нього — як велика тварина в заростях, тріскочучи мостинами й натикаючись на урни. Потім продовжує свій шлях — іще обережніший і уважніший, ніж до того, бо ті, котрі розгулюють ночами, небезпечні своїми страхами й секретами. Він підходить до однієї зі спалень. Під написом, надряпаним ножем, зрячі пальці намацують тріщину. Він притискається до неї щокою. Так чутно навіть дихання і скрипіння пружин, коли сплячі крутяться уві сні. Тут усі сплять. Проминувши порожні кімнати, Сліпий підходить до наступної стіни. Тут є місце, де обвалився шар штукатурки. І тут не сплять. Сліпий вслухається довго, більше стежачи за інтонаціями, ніж за словами. Через рівні проміжки часу відвертається, ловить зовнішні звуки і, заспокоєний, знову припадає до стіни.

Доперехрестевим відрізком коридора прокрадається хтось, хто шукає місця для сну. Блідий і великоокий, з нерівно вистриженим волоссям кольору іржі.

Рудий боїться. Уві сні й наяву, вдень та вночі, він боїться й чекає. Він дощенту згризає ковпачки ручок і зжовує сигаретні фільтри. І думає. Коли-небудь це мусить закінчитися. Пухкий Соломон та Ґніт із червоним від опіку обличчям лякають його своїм багатозначним сміхом. Своїми посмішками, перезираннями та підморгуваннями. Ґніт, Соломон і Дон. Решта — в музиці. Вони плавають у ній щоразу занадто довго, розгойдуються стоячи й посмикуються лежачи, і їх ніщо не обходить, окрім навушників, які тягнуться шнурами в грімку порожнечу.

Вони агресивні, вічно голодні та вічно прищуваті від солодощів, якими намагаються заглушити голод. Вони фарбують гривки й перешивають штани, прикрашаючи їх різно­барвними латками. Рудий безнадійно старший за них. Не роками, а кількістю питань, які він задає сам собі. Юних Щурів не цікавить завтра. Вони живуть сьогоднішнім днем. І саме сьогодні їм потрібна зайва крихта печива, саме сьогодні їм потрібна нова пісня, саме сьогодні їм треба написати на стіні туалету те єдине, що їх хвилює, величезними бук­вами. Щури мають запори, але їдять усе й зав­жди. І б’ються за їжу. І за те,