Присмак волі - Володимир Кільченський

— Іванку... Іванку! Не треба... Іванку, любий...

Та якось несподівано її ніжки розійшлися, і він, відчувши себе потрібним та дужим, притиснув стан Марії до себе, відчув первісну радість злиття з жінкою. Почувся легкий зойк цнотливої дівчини, і вони полинули у безмежний, шалений світ кохання...

Це був не звичайний ранок, а жадана і така вистраждана зустріч двох людей, двох осиротілих душ, для яких кохання та близькість були не просто тимчасовим запалом, а єднанням на все життя до скінчення віку. Їхні почуття долинули до височини невідомого світу, і вся сила почувань споконвічних пращурів понесла тепер уже їхній рід у майбуття. Він безтямно шепотів чи й викрикував її ім’я, а Марійка, не відриваючись від нього, притискалася міцно, неначе хотіла залишити його побіля себе на все життя. Іван, потроху приходячи до тями, поцілунками залагоджував свою провину і, дивлячись зблизька на личко коханої, не впізнавав її: вона була якоюсь іншою, ще гарнішою та принаднішою. Нарешті зумів розтулити вуста для слів і прошепотів:

— Ти моя, Марійко, єдина кохана в цілому світі...

Віз котився все далі на південь, і, незважаючи на прохолодний день та негаразди шляху, Іван був щасливий. Після обідньої пори, вже перед Томашовом, їх стали доганяти численні чамбули татар, що також поспішали залишити ці землі. Вони з цікавістю поглядали на поодинокий віз із молодим візником та пораненим козаком. Двоє із них наблизились та стали заглядати до воза і заговорили про можливість попорпатись у речах мандрівників, але Іван, знаючи татарську мову та звичаї, застеріг їх:

— Я з чамбулами Антимір-мурзи ходив на приступ. Буджаки — мої друзі, шукайте собі здобич в іншому місці!

Вони, розкривши роти, подивилися на Івана, а тоді з розумінням чмокнули язиками і подалися до свого чамбулу. Марійка вже думала, що їм настане кінець, але можливу неприємність було залагоджено, і вона промовила до Івана:

— Будемо, Іване, перед Томашовом звертати зі шляху та добиратися на Мости, а зараз заночувати людей поспитаємо. Боюся я цих татар...

Іван погодився з нею, бо ж і сам не відав, чим може закінчитися одна з подібних зустрічей. Звернули на примітний шлях, і він попросив Марійку видивлятися, де є містечко, щоб зупинитися на постій.

Молода жінка повернула туди, де виднілося декілька дерев’яних хатинок, і, зупинившись побіля однієї з них, постукала у двері. Господарі не боялись заїжджого люду, і коли двоє подорожніх попросили нічного притулку за невелику платню, усе було узгоджено. Їм облаштували нічліг у стайні, там же розмістили Гнідка та їздового коня Силка. Марія перетягла з воза речі, на сіні облаштувала постіль, допомогла дійти туди Іванові, і нарешті господар залишив їх удвох.

Це була їхня перша спільна ніч у дорозі, і спати їм доведеться під одним ліжником. Марія довго не могла вгомонитися, раз по раз підбивала сіно та все бідкалась, чи не буде оця постіль затвердою. Іван з посмішкою дивився на клопоти жінки, а тоді жартома сказав:

— Марійко, ти через це ліжко забула напоїти коней... На жаль, я допомогти ще не можу.

Коли вже все було впорядковано, вони полягали, притиснувшись одне до одного, і під форкання коней заснули, немов діти, бо вставати треба було задовго до світанку. Уранці Марійка поквапливо вибралась із ліжка і стала ладнатися до продовження дороги.

Відпочивши в лісі поряд із містечком, десятка Макара на світанку стала рухатися на Раву, де мали зустрітися з сотнею Гусака. Рухалися обіч шляху, одночасно ведучи спостереження за місцевістю, по якій відходитиме військо Хмельницького. Бачили, як поспішно рухалися чамбули татарської кінноти, і тоді заглиблювались у ліс та висилали дозорців спостерігати за шляхом. Татари просувалися, не остерігаючись майже нікого. Вони з’являлися на шляху у великій кількості і через Деякий час зникали, а незабаром ішли інші, поквапливо рухаючись у бік своїх осідок.

До Рави дійшли на другий день під вечір і, зайнявши зручний пагорб подалі від шляху, розташувалися на ночівлю. До нічної варти Підлужний не потрапив. Облюбувавши собі зручне місце, трійця друзів влаштовувалася на нічліг. Андрій спав чутливо, і з глибин нічної тиші до його слуху долинали від шляху неясний гомін та стукіт татарських возів. Макар Пилипенко розтормошив від сну своїх козаків задовго до світанку і, навіть не дозволивши поснідати кулешем, відправив їх на вивідини. Андрій був за старшого і, прихопивши з воза якоїсь їжі, поспішив разом із Павлом та Яремою до шляху.

На цей час татарські чамбули вже полишили цю місцевість, і на шляху було незвично тихо. Підлужний знав, що тиша може бути оманливою, і тому вони, зручно примостившись, сиділи на чатах, не видаючи своєї присутності. Спочатку від дороги почувся глухий стукіт кінських копит, а потім Андрій розгледів обриси самотнього вершника, який поспішав у напрямку Рави. Трійця затаїлася, і Андрій вирішив пильнувати й надалі. Через деякий час почувся невиразний гомін і гупання кінських копит. Андрій уважно вдивлявся в морок світанку, а потім, повернувшись до Павла, наказав:

— Швидше до Макара. На шляху з десяток невідомих вершників. Чекаємо на підмогу. Вони мені підозрілі...

Спостерігаючи у ранковому світлі за вершниками, Андрій помітив, що вони були немалої статури і коні під ними мали добрий вигляд. «Що б це могло значити? — міркував Підлужний. — Наші коні ледве несуть нас, а тут