Присмак волі - Володимир Кільченський

Виїхали вранці, напередодні зворотного походу полку, і під вечір уже були під Раханє. Розташувалися неподалік від селища, і хлопці пішли на вивідини. Утрьох обережно пробиралися до хатини тітки Марти, а слідом за ними Макар послав ще п’ятірку козаків на чолі з Кузьмою — для підтримки, про всяк випадок.

Хлопці лишилися в кущах побіля садиби, а Андрій, опинившись на подвір’ї, обережно підійшов до хатини і тричі постукав у вікно. Через хвильку двері відчинились і на порозі стала Марта, стурбовано вдивляючись у темряву.

— Це Андрій, тітко Марто... Ми прийшли за Іваном, нас тут троє, — тихо вимовив Андрій, зблизившись із мовчазною Мартою.

Господиня пропустила Підлужного у сіни, і майже відразу він опинився в обіймах Івана. Той весело промовив:

— А я начебто й знав, що ви сьогодні будете. Місця собі цілий день не знаходив...

Андрій на радощах, що бачить товариша живим, та ще й на ногах, жваво зауважив:

— Я думав, що ти на нас ображатимешся... Ніяк не виходило тебе забрати. Воювали...

Підійшла Марія і якось ніби не зовсім радісно привіталась до Андрія:

— Доброго вечора... А ми тут уже зазимувати вирішили, та ви не забарились...

Іван якось дивно поглянув на Марію і, нічого на це не сказавши, пішов зібрати щось на стіл. Звернувся до жінок:

— Тітонько Марто, Маріє, пригостіть чимось гостя з далекої дороги!

Не дуже клеїлась розмова за вечерею, та й не дуже раді були господині, що Іванові доведеться їхати від них. Підлужний збагнув, чому Марію після застілля огорнув сум, і, піднявшись, твердо промовив:

— Завтра вранці, Іване, готуйся в дорогу. Повертаємося до Запорожжя.

Марія від таких несподіваних слів Андрія швидко піднялась із-за столу і схвильовано промовила:

— Хлопці, а як же я?.. Не зможу вже більше без тебе, Іване. З вами піду до Запорожжя...

Запанувала мовчанка, і тут першого обізвалась Марта:

— Іване, як же так?.. Марія вже жона тобі, а ти від неї їдеш?!

Почалася розмова, яка аж ніяк не в’язалась з козацькими уявленнями щодо жіноцтва та осілого життя. Нарешті дійшли до того, що Іван з Марією виїздять ще до зорі, завтра. Молода жінка, переодягнена хлопчаком, буде за їздового. Вони попереду війська їхатимуть до Білої Церкви, а далі на Чигирин.

Підлужний вийшов до своїх хлопців і попрохав Павла, щоб пригнав Гнідка, а їздовий буде на возі Панаса. Швидко Гнідко був уже на місці, і Андрій з Макаром зайшли до хати. Попрощавшись з Іваном, друзі побажали вдалого шляху та зустрічі навесні на Запорожжі.

Марія на очі Макару Пилипенку не з’являлась, але він духом відчув, що тут замішана жіночка. Виходячи з хатини, посміхнувся і, посварившись пальцем на Івана, тихо сказав йому:

— Дівка — діло потрібне, але не зраджуй нашим козацьким звичаям. Навесні чекаємо на тебе...

Вийшовши з хатини тітки Марти, Андрій думав про те, яким складним буде шлях Івана з Марією, і, чомусь згадавши Санька Голоту, повернувся ще раз, обняв Івана і розчулено промовив:

— Іване, хтось із нас потрапить на Присамарщину... А буде така змога, то заїдь і до Почаєва... Чи живий там наш Санько?

І, різко розвернувшись, пішов до свого Орлика.

Ще було далеко до світанку, а віз, на якому їздовим був молодий худорлявий парубок (у нього ще й пушку над верхньою губою не було), виїхав з подвір’я Марти. Господиня після прощальних слів ще довго стояла побіля двору, і, коли затихло торохтіння воза по примерзлій землі, сумно схилила голову та зайшла до хатини, яка їй тепер вважалась пусткою. Тільки й радощів було, як гуртом сідали до столу або як довгими осінніми вечорами Іван розповідав козацькі бувальщини.

Вона не встигла й застерегти Марію, як та вже закохалася в Івана до нестями, її осиротіла душа тягнулася до нього, неначе до свого останнього порятунку. Іван, відчувши кохання Марії, а особливо її турботу побіля нього, не стримався, і Марта запізно вже зрозуміла, що вони стали чоловіком і дружиною. Тепер сиділа задумливо на лаві, склавши руки; а коли на подвір’ї почула іржання Ясочки, трохи відлягло від серця: все ж таки є при хаті жива істота. І вона пішла поратися побіля Марійчиного дарунку.

До світанку віз торохтів по мерзлому шляху до Криниць, і тут Марія зупинилась, щоб поправити підстилку з сіна, на якій лежав Іван. Він підвівся і, доки його кохана підбивала сіно, невідступно стежив за нею, а потім промовив:

— А давай тобі хоч якісь вусики намалюємо. Видно в тобі паняночку, зіронько моя... На шляху сотні людей, ще хтось додивиться...

Марія посміхнулася до нього і, нахилившись до вісі воза, палицею зачепила брудного чорного дьогтю та весело протягнула Івану.

— Малюй, буду і я з вусами. Можеш всю запацюрити, аби лише твоя і з тобою!..

Іван поцілував її в яскраво-рожеві вуста і