Місячний камінь - Вилки Коллінз

Проміння сонця надавало особливої краси всім навколишнім предметам, які я міг бачити. Повітря було таке свіже, що жити й дихати ним вже було насолодою. Навіть невеличка одинока бухта весело вітала ранок, і навіть гола, волога поверхня Тремтливих пісків, вилискуючи золотавим блиском, приховувала весь жах свого підступного коричневого обличчя під короткочасною посмішкою. Це був найкращий день після мого приїзду до Англії.

Відплив настав раніш, ніж я докурив сигару. Я побачив, як почав підніматись пісок, а потім як страшно затремтіла його поверхня, — ніби якийсь злий дух ожив, почав рухатись і здригатися в його бездонній глибині. Я викинув сигару і знов повернувся на скелю.

Пам'ятка давала мені вказівку промацати землю вздовж палиці, починаючи з того кінця, котрий ближче до маяка.

В такий спосіб я просунувся більш як на половину довжини моєї палиці, не знайшовши нічого, крім виступів скелі. Ще дюйм чи два — і моє терпіння нарешті було нагороджене. У вузькій маленькій щілині, саме в тому місці, до якого міг дотягтися мій вказівний палець, я намацав ланцюг. Намагаючись промацати його далі, я заплутався в густій морській траві, яка виросла тут, без сумніву, за той проміжок часу, який минув після того, як Розанна Спірман вибрала цей тайник.

Не було абсолютно ніякої можливості вирвати цю морську траву чи просунути крізь неї руку. Зробивши позначку кінцем палиці, ближчим до Тремтливих пісків, я вирішив за власним планом відшукати ланцюг. Мій план полягав у тому, щоб пошукати внизу під самою скелею, чи не знайдеться втрачений слід ланцюга там, де він входив у пісок. Я взяв палицю і став на коліна на самому кінці Південного стрімчака.

У такому положенні обличчя моє опинилось майже на рівні поверхні Тремтливих пісків. Вони хитались час від часу так близько біля мене, що їхній вигляд на якусь мить зіпсував мої нерви. Жахлива думка, що померла може прийти на місце самогубства, аби допомогти мені в розшуках, невиразний страх, що ось-ось вона підведеться над хисткими пісками й покаже мені потрібне місце, охопили мою душу, і мороз пробіг у мене поза шкірою при теплому сонячному світлі. Признаюсь, я заплющив очі тієї миті, коли кінчик палиці ввійшов у хисткий пісок.

Але після цього, перш ніж палиця заглибилась у пісок ще на кілька дюймів, я відкинув цей забобонний жах і весь затремтів від хвилювання. Встромивши палицю навздогад при першій своїй спробі — при цій першій спробі я попав у потрібне місце. Палиця зачепила ланцюг.

Міцно схопившись за коріння морської трави лівою рукою, я приліг на самий край і помацав правою рукою під виступом скелі. Моя права рука натрапила на ланцюг.

Я дуже легко витягнув ланцюг. До його кінця був прикріплений олов'яний ящик.

Ланцюг так заржавів у воді, що я ніяк не міг відчепити його від кільця, яке прикріплювало його до ящика. Поставивши ящик між колінами і напруживши всі свої сили, я зірвав кришку ящика і побачив щось біле всередині. Я навпомацки визначив, що це було полотно.

Витягуючи полотно, я разом з ним вийняв і зім'ятий лист. Глянувши на адресу і переконавшись, що лист адресований мені, я поклав його в кишеню й дістав полотно. Воно було туго згорнуте, щоб могло вміститися в ящику, і, хоч довго пролежало в ньому, зовсім не зазнало ніякого пошкодження від морської води.

Я виніс полотно на сухий пісок, розгорнув його і розглядів. Без сумніву, це був предмет одягу. Переді мною лежала нічна чоловіча сорочка.

Передня її сторона, коли я розправив сорочку, являла собою численні складки і бганки, і нічого більше. Та коли я повернув її, то відразу побачив плями від фарби, якою були пофарбовані двері будуара Речел!

Мої очі залишались прикутими до плями, а думки миттю перенесли мене від сучасного в минуле. Я так чітко пригадав слова сищика Каффа, ніби ця людина знову стояла біля мене, ділячись зі мною неспростовним висновком, до якого вона прийшла, розглядаючи пляму на дверях:

«Знайдіть у цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. Дізнайтесь, кому належить цей одяг. Дізнайтесь, як пояснить ця особа своє перебування в цій кімнаті, де вона заплямувала свій одяг, між північчю і третьою годиною ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільного пояснення, нічого далеко шукати руку, яка взяла алмаз».

Одне по одному слова ці виникали у мене в пам'яті, повторюючись знову й знову з нудною, механічною одноманітністю. Опам'ятався я від екстазу, що тривав, як мені здавалось, кілька годин, хоч насправді минуло всього лише кілька хвилин, — коли почув голос, який кликав мене. Я подивився. й побачив, що терпіння зрадило нарешті Беттереджа. Він пробирався поміж піщаними пагорбами, повертаючись до берега.

Вигляд старого відразу ж повернув мене до дійсності й нагадав, що розслідування, за яке я взявся, ще не закінчене. Я знайшов пляму на нічній сорочці. Але кому належала ця сорочка?

Першим моїм поривом було глянути на лист, який лежав у мене в кишені, лист, знайдений мною в ящику.

Та, засунувши руку в кишеню, я тут же згадав, що є швидший спосіб дізнатися про це. Сама сорочка відкриє правду, бо, цілком вірогідно, вона має мітку її господаря.

Я взяв з піску сорочку й почав шукати мітку.

Я знайшов мітку й прочитав — моє власне ім'я!

Знайомі букви сказали мені, що ця нічна сорочка — моя. Я відвернув очі від них. Я побачив сонце; побачив блискучу воду бухти; побачив старого Беттереджа, який щораз ближче підходив до мене. Я знову глянув на букви. Моє власне ім'я. Прямо переді мною — моє власне ім'я.