Книги Якова - Ольга Токарчук
— Ти ж хахам, — каже Хаїм. — Як же ти житимеш сам і в хижі?
Але Яків наполягає.
— Спатиму в хижці, бо я простак.
Осман не надто це розуміє, але розпоряджається прибрати в хатинці.
Про рукави святої сорочки Шабтая Цві
У Віттелі — густі кучері кольору осінньої трави, вона висока і ставна. Голову тримає високо, і сама себе призначила прислуговувати Якову. Крокує поміж хатами, в’юнка, рум’яна, дотепна. В неї гострий язик. Позаяк хижа Якова стоїть на їхньому подвір’ї, вона взяла на себе роль охоронниці Володаря, доки до нього не приєднається законна дружина Хана з дітьми. У Віттелі зараз щось на кшталт монополії на Якова. Люди весь час чогось від нього хочуть, морочать йому голову, вона їх відганяє, загороджує доступ до хижі, приносить йому маленькі турецькі пічки. Коли сходяться люди, щоб подивитися на дім Володаря, Віттель починає вибивати ковдри на паркані, заступаючи вхід.
— Володар відпочиває. Володар молиться. Володар спить. Володар просить про благословення для Іваного.
Удень всі працюють, і часто серед них видно Якова в розхристаній сорочці — йому ніколи не холодно; він розмашисто рубає дрова або розвантажує підводу і носить мішки з борошном. Аж після смеркання всі збираються на науку. Колись чоловіки й жінки слухали її окремо, але в Іваному Володар запровадив нові порядки. Тепер науку викладають для всіх дорослих.
Старші сидять на лавах, молодші — на снопі сіна, одне біля одного. Найкращим є початок науки, бо Яків завжди починає зі смішних оповідок, які викликають вибухи сміху. Яків любить масні жарти. Ось, наприклад:
— Замолоду приїхав я до одного села, в якому ніколи не бачили єврея. Зайшов до корчми, де зібралися дівки й парубки. Дівки пряли, а парубки розповідали різні історії. Тільки-но один із них мене побачив, одразу почав з мене знущатися й глузувати. Почав так: зустрілися якось єврейський Бог із християнським Богом, і другий дав першому в пельку. Всіх це дуже розсмішило, наче то був блискучий жарт. А я на те й кажу: зустрівся якось Магомет зі святим Петром, і Магомет каже Петрові: «Дуже мені кортить отак тебе по-турецькому вграти». Петро пручався, але Магомет був сильніший, прив’язав його до дерева і почав робити своє діло. Петро верещав, що його зад болить і він готовий його своїм святим зробити, аби лише припинив. Незручно всім стало від тієї моєї оповідки — і парубкам, і дівкам. Опустили вони очі, а далі той найвойовничіший з них сказав: «Знаєш що, давай миритися. Ми не обмовлятимемо твого Бога, а ти не чіпай нашого. І нашого святого Петра лиши в спокої».
Чоловіки регочуть, жінки опускають погляд, але подобається їм, що Яків, отакий святий і вчений, водночас — свій, звичайний, кирпи не гне, живе собі в тій хижці, носить звичайне вбрання. За це вони його й люблять. Особливо жінки. Правовірні жінки впевнені в собі й галасливі. Люблять фліртувати, тішить їх те, що Яків велить забути про турецькі звичаї, які наказували їм сидіти вдома. Каже він, що в Іваному жінки такі ж потрібні, як і чоловіки. Кожен має робити своє.
Ще Яків учить, що відтепер немає речей, які належать лише комусь одному. Немає власності. Якщо комусь щось потрібно, він має попросити це в того, у кого воно є. Якщо в когось зносилося взуття або подерлася сорочка, він має йти до економа Османа або до Хави, і там отримає те, чого йому бракує.
— Без грошей? — вигукує одна з жінок.
А інші їй відповідають:
— За красиві очі!
І вибухає сміх.
Не всі розуміють, що мають віддати все своє майно. Єрухім і Хаїм з Варшави твердять, що це не працюватиме, бо люди за своєю природою зажерливі, хотітимуть дедалі більшого і торгуватимуть тим, що отримали задарма. Але інші, як-от Нахман і Моше, вже бачили, як діє така спільнота. Вони підтримують Якова. Нахман цю ідею розхвалює на кожному кроці. Ходить по домах і каже:
— Саме так на світі було, доки не почали діяти закони. Все було спільним, усі речі належали всім, і всім було досить, не існувало фраз «не кради» і «не чини перелюбу». Ніхто не зрозумів би цих слів. Що таке «красти», питали б люди. Що таке «перелюб»? Саме так ми й повинні жити, бо давній закон над нами вже не має влади. Прийшли троє: Шабтай, Барухія і ось зараз — Яків. Він найбільший, бо порятував нас. Ми маємо бути щасливі, що це сталося на нашому віку. Давнім законам кінець.
У час Хануки Яків роздає клапті сорочки Шабтая як реліквії. Це велика подія для всієї громади. Це та сама сорочка, яку Шабтай кинув синові Галеві; Шор нещодавно купив у його онуки в Кракові аж два рукави від неї. Заплатив купу грошей. Шматочки тканини завбільшки з ніготь тепер опиняються в амулетах, коробочках з вишневого дерева, шкіряних мішечках, що висять на шиї. Решта тканини лежить в Османовій скрині й буде розділена між тими, хто до них прилучиться.
Про те, як діє дотик Якова
Моше з Підгайців, який знає все, сидить серед жінок, які прядуть у найтеплішій кімнаті. Пахучий дим клубочиться під сволоками.
— Всі ви знаєте цю молитву, яка оповідає про Елохі, що зустрів демона хвороби Аштурві, — каже він. — Це той, що гніздиться в різних частинах людського тіла, і через нього люди хворіють. Елохі й каже демонові: «Як не можеш ти випити цілого моря, так і зла більше людині не чинитимеш». Яків, Володар наш, — наче Елохі, що розмовляє з демоном хвороби. Досить йому грізно поглянути на нього, і той уже тікає.
Це звучить переконливо. Вічно хтось чекає під дверима хижки Якова, і якщо Віттель його впускає, той стає перед лицем Володаря. Яків кладе руки на голову хворого, а далі рухає великим пальцем по чолі туди-сюди. Іноді дмухає в обличчя. Майже завжди це допомагає. Кажуть, у нього гарячі долоні, які розтоплюють усяку хворобу, всякий біль.
Слава Якова швидко шириться округою, і до Іваного починають сходитися селяни (кажуть про це: йти до «цяпцюхів», себто пройдисвітів). Підозріливо дивляться на відступників — ні тобі євреї, ні цигани. Їм Володар
