Книги Якова - Ольга Токарчук

18

Про те, як Іване, маленьке село над Дністром, стає республікою

Іване розташоване неподалік долини, дном якої тече Дністер. Село розтяглося наддністрянською височиною так, що нагадує страву, що стоїть небезпечно близько до краю столу. Один необережний рух — і впаде вниз.

Посеред села тече річка, через кожні кількадесят кроків поперегороджувана примітивними загатами, що творять невеликі стави й розливи, — колись тут жили качки і гуси. Після них залишилося біле пір’я: село спорожніло після останнього мору. Лише в серпні, завдяки грошам Шорів, а також ласкавій згоді єпископа (село лежить у його володіннях), тут почали оселятися правовірні. Відколи вийшов королівський охоронний лист, до Іваного пішки й возами прибувають люди — з півдня, з Туреччини, і з півночі, з подільських сіл. Переважно це ті самі вигнанці з Польщі, які таборували на кордоні, а коли нарешті вдалося повернутися додому, виявилося, що дому-то в них вже нема. Все їхнє майно потрапило до чужих рук, хати були розграбовані, там оселилися інші, і тепер своє право власності довелося б відстоювати силою або через суд. Дехто втратив усе — особливо ті, що жили з торгівлі, мали крамниці й багато товару. Тепер у них немає нічого. Як-от у Шломо з Надвірної та його дружини Віттелі. У Надвірній та Копичинцях вони тримали майстерні, де робили перини. Цілу зиму приходили жінки й дерли пір’я, Віттель то все організовувала, бо за натурою вона швидка й кмітлива. Потім шили теплі ковдри, що їх замовляли панські маєтки й палаци — такі вони були хороші, з легкого пуху, пахучі, шиті з рожевого турецького дамасту в красиві візерунки. Тепер через ті погроми все пропало. Пір’я вітер розвіяв по всьому Поділлі, тканини втоптали в землю або розікрали, дах будинку згорів, і тепер у ньому жити неможливо.

Із зимової суміші чорного й білого витикаються маленькі хатки, вкриті очеретом. Дорога в’ється поміж ними, завертаючи на нерівні подвір’я, де лежать розкидані старі плуги, граблі, побиті горщики.

Керує тут тепер Осман із Чернівців; це він наказав виставити сторожу на в’їзді до села, щоб лихий не приніс когось чужого. Іноді в’їзд перегороджують возами, коні витоптують ями в замерзлій землі.

Тільки-но прибуде хтось до села, відразу йде до Османа й залишає в нього всі свої гроші та цінні речі. Осман є інтендантом, у нього є залізна скриня з ключем — там він тримає спільне майно. Його дружина Хава, старша сестра Якова, розпоряджається дарами правовірних з цілого Поділля й Туреччини — там є одяг, взуття, робоче знаряддя, глечики, скляний посуд, ба навіть іграшки для дітей. Саме вона вечорами вибирає чоловіків для роботи наступного дня. Одні поїдуть возом до селян по цибулю, інші — по капусту.

У громади є свої корови й сотня курей. Купили їх щойно, і якраз чути, як для них будують курники, збиваючи докупи жердини. За хатами — красиві городи, але росте на них мало що; запізно вони сюди прийшли, у серпні. На дахи пнеться виноград, здичавілий, давно не підрізуваний, грона були дрібні, але солодкі. Зібрали трохи гарбузів. Ще було багато слив, маленьких, темних і солодких; яблуні аж гнулися від яблук. Тепер, коли вдарили приморозки, все посіріло, і почався зимовий театр гниття.

Щодня протягом цілої осені прибувають люди, особливо з Валахії та Туреччини, з Чернівців, Ясс, навіть із Бухареста. Все завдяки Османові — це він скликає сюди побратимів. Насамперед тих, що вже пристали на іслам, підданих султана. Вони не надто відрізняються від тутешніх подільських євреїв: смаглявіші, жвавіші, їхні пісні здаються веселішими, а самі вони — охочішими до танцю. Змішуються тут мови, костюми, головні убори. Дехто носить тюрбан, як Осман та його велика родина, інші — хутряні штреймли, ще інші ходять у турецьких фесках, а євреї з півночі — у рогативках[124]. Діти притираються одне до одного: малі турченята бігають із подолянами довкола ставків, а коли притискає мороз, то й по ставках, по кризі. Стоїть гамір. Поки що всі туляться в маленьких кімнатках з дітьми і всім своїм набутком; мерзнуть, бо єдине, чого тут насправді бракує, — дрова. Вранці маленькі шибки заростають інеєм, який наївно імітує весняні дари: листя, пагони, букети квітів.

Хаїм із Копичинців разом з Османом розселяє новоприбулих по хатах. Хава, яка дбає про те, щоб ніхто не був голодний, розподіляє рядна і горщики, показує, де кухня, а де можна вмитися; в кінці села є навіть миква. Пояснює, що тут готують і їдять разом. І робота буде спільна: жінки займатимуться шиттям, чоловіки лагодитимуть хати та заготовлюватимуть дрова. Молоко — лише для дітей і старих.

Тож жінки перуть, готують, шиють, годують. Уже народилася одна дитина, якій дали ім’я Яків. Чоловіки вранці вирушають заробляти гроші: займаються торгівлею, справами. Вечорами відбуваються наради. Кілька підлітків виконують функцію поштарів, на конях розвозять посилки; якщо треба, доставлять і до Кам’янця чи навіть потай через кордон, до Туреччини, до Чернівців. Звідти пошта йде далі.

Другий Хаїм, той з Буська, брат Нахмана, привів учора стадо кіз і справедливо розподілив їх між хатами: це велика радість, бо бракувало молока для дітей. Молодші жінки, що їх делегували до кухні, лишили малечу під опікою старших, які в одній з хат організували щось, що називають «кіндерґартен».

Уже кінець листопада, і всі в Іваному чекають приїзду Якова. На турецький бік вислали розвідників. Молоді хлопці стали на чатах на високому березі ріки й виглядають бороданів. Село завмерло в урочистому очікуванні, все готове ще відучора. Хата для Якова блищить чистотою. На вбогій підлозі з утоптаної глини розстелили килимки. У вікнах висять сніжно-білі фіранки.

Нарешті чутно посвисти і вигуки з боку ріки. Їдуть.

На в’їзді до села новоприбулих очікує Осман із Чернівців, радісний і врочистий. Тільки-но їх бачить, починає співати красивим сильним голосом: «Діо міо Барухія», мелодію підхоплює зворушений натовп. Гуртик людей, що з’являється з-за повороту, схожий на загін турецького війська. Посередині їде візок, і допитливі очі видивляються в ньому Якова, але Яків їде попереду на сивому коні, вбраний по-турецькому, в тюрбані, в підбитому хутром блакитному плащі з широкими рукавами. У нього довга чорна борода, яка додає йому віку. Яків сходить з коня і