Книги Якова - Ольга Токарчук

Дивна книжка. Він уже давно шукав знання якнайширшого, яке пояснило б початок і кінець, рухи планет на небі й усі чудеса, але тут усе для нього надто невловне. Навіть його улюблені латинські схоласти ніколи не наважилися б так пояснювати чудеса. Наприклад, що Ісус Христос є Адамом Кадмоном, чистим божественним світлом, яке зійшло на землю. А тепер він, скажімо, розмірковує про переселення душ. Десь він чув про таку єресь, але ніколи не замислювався над її суттю. Книжка каже, що немає нічого поганого в тому, аби й добрий християнин вірив у те, що після смерті ми відроджуємося в інших тілах.

Так, — погоджується ксьондз, як людина насамперед практична. Це був би непоганий шанс спастися. Адже кожне наступне життя давало б додаткові можливості вдосконалитися, відкупити свої гріхи. Вічна кара в пеклі рідко буває співмірною з учиненим злом.

Але згодом йому стає соромно, що він дозволив собі такі думки. От єврейська єресь. Він вклякає перед іконою святого Бенедикта, свого заступника, і просить того про опіку. Ще просить пробачення за свою легкодухість, за те, що вдався в ці розмірковування. Але заступництво святого Бенедикта чомусь не діє, бо дурні думки не полишають його голови… З пеклом у ксьондза завжди були проблеми. Якось не міг він повірити в його існування, не допомагали й жахливі малюнки, які частенько бачив у книжках. А в цій книжці, скажімо, написано, що душі, які жили в тілах поган-канібалів, не одразу потрапляють до пекла, адже це було б немилосердно. Це ж не їхня провина, що вони були поганами й не знали світла християнства. Але завдяки наступним утіленням вони отримують шанс виправитися і спокутувати вчинене зло. Хіба ж це не справедливо?

Ксьондза так збуджує й пожвавлює ця думка, що він виходить у город вдихнути свіжого повітря. Але, як то буває на городі, починає вищипувати бур’янець, аж доки якось мимохіть — хоч надворі смеркає — опиняється на колінах і поле материнку. А що, коли й материнка задіяна в цій великій справі вдосконалення і в ній теж живуть якісь невиразні душі? Що тоді? Ба більше: що, коли ксьондз якраз і є знаряддям справедливості й у цю мить карає грішні рослинки, позбавляючи їх життя?

Утікач

Ввечері до фірлеївськоі плебанії завертає єврейська підвода, крита конопляним рядном. Але не зупиняється, лише розвертається на подвір’ї ксьондза і їде шляхом на Рогатин. Ксьондз спостерігає за цим зі свого городу і бачить під тином високу нерухому постать. На ній — темний плащ до самої землі. Ксьондза пронизує страшна думка: ось по нього прийшла смерть. Хмельовський хапає дерев’яні граблі й швидко йде в бік невідомої фігури.

— Ти хто? Відповідай. Я — служитель святої Церкви і диявола не боюся.

— Знаю, — відповідає несподівано тихий чоловічий голос. Хрипкий, тремкий, неначе власник не користувався ним уже сто років. — Я — Ян з Окна[120]. Не бійтеся мене, превелебний отче, я добра людина.

— Що ти тут робиш? Сонце вже сіло.

— Євреї мене тут залишили.

Ксьондз підходить ближче й намагається роздивитися обличчя прибульця, але голова його схилена, до того ж обличчя затінює широкий каптур.

— Ну, це вже занадто. За кого ці євреї мене мають? — бурчить під ніс ксьондз. — Як це «залишили»? Ти з ними спільно?

— Тепер ось із вами спільно, превелебний отче, — відповідає чоловік.

Приблуда говорить невиразно, якось недбало, по-польськи з легким руським акцентом.

— Ти голодний?

— Не дуже. Годували добре.

— Чого ж ти хочеш?

— Даху над головою.

— Дому свого не маєш?

— Ні.

Ксьондз якусь мить вагається, а потім неохоче запрошує:

— То ходи досередини. Вогко сьогодні надворі.

Чоловік нерішуче ступає до дверей, він помітно накульгує, каптур на мить відкриває його світлу щоку. Прибулець накидає його назад, але ксьондз уже помітив щось незвичне.

— А глянь-но на мене, — велить він.

Той різким рухом піднімає голову, і каптур опадає йому на плечі.

Ксьондз, мимохіть відсахнувшись, вигукує:

— Святий Ісусе, ти людина взагалі?!

— Я й сам не знаю.

— І я маю взяти тебе до свого дому?

— Воля ваша.

— Рошку, — пошепки кличе ксьондз; здається, лише задля того, аби показати цьому страшному обличчю, що він тут не сам.

— Боїтеся мене, — каже постать сумно.

За мить ксьондз жестом показує гостю, аби йшов поперед нього до будинку. Щиро кажучи, серце йому аж вискакує з грудей, до того ж Рошко своїм звичаєм кудись подівся.

— Зайди, — каже він чоловікові.

Всередині у світлі каганця він може роздивитися більше: нижня частина обличчя вся у шрамах, з неї наче здерто шкіру. Над цією раною блищать великі темні гарячі очі, молоді, здається навіть, що красиві. Можливо, то все лише через контраст.

— Рани Ісусові, що з тобою сталося? — питає приголомшено ксьондз.

Розповідь утікача. Єврейське чистилище

Ксьондз дивується цій незвичайній істоті, яка назвала себе Яном з Окна. Окно — це село неподалік Токів, за багато миль звідси. Ксьондз не знає, кому воно належить, Ян не хоче казати. Каже про власника «пан». Якщо «пан», то, мабуть, Потоцький — тут усе їхнє.

Чоловік з’їдає трохи хліба й запиває маслянкою. У ксьондза більше нічого немає. Частує його потім горілкою, але той відмовляється. Сидить прямо, навіть не знявши плаща. Від нього чути кінський запах. Саба з настовбурченою рудою шерстю обнюхує його шанобливо, наче здогадується про таємницю. Вочевидь, прибулець пахне чимось їй не знайомим, бо принюхується довго, аж доки, заспокоївшись, лягає спати біля печі.

— Я — труп, — зненацька каже чоловік зі страшним обличчям. — Мертвого ксьондз не видасть.

— Я спілкуюся з мертвими, — після паузи каже ксьондз і вказує рукою на книжки, що лежать на столі. — Я звик до їхніх оповідок. Мене цим не здивуєш. Скажу навіть, що мені приємніше слухати мертвих, ніж живих.

Прибулець неначе розслаблюється, знімає з плечей темну єврейську накидку і відкриває міцні плечі, на які опадає довге волосся. Починає розповідати тихим монотонним голосом; здається, він довго подумки повторював собі цю оповідь, аж доки не вивчив її напам’ять. І тепер вручає її ксьондзові, наче жменю мідяків за вечерю.

Батько цього Яна з Окна походив з-під Ясла, а мати — з Мазовії. Прибули вони сюди як поселенці, колоністи, як їх називають, адже землі в їхніх родин було мало і дітям не було чого дати. Вони побралися й отримали наділ землі біля Тернополя. Але угода з паном, який тією землею володів, була така, що для себе вони мали працювати п’ятнадцять років (що було