Книги Якова - Ольга Токарчук
Відразу за містом вони сидять на узбіччі, ніби мусять відновити сили після важких відвідин людського поселення, видихнути з легень його затхле повітря, обтрусити його сміття, що липне до ніг, позбутися бруду й галасу людської юрби. Мандрівні гендлярі рахують зароблені гроші. Свої лотки, вже напівпорожні, вони поставили поруч, але ще поглядають з-під капелюха, чи не їде хтось охочий до останніх крихт. Часто ці продавці — то шотландці з далекого краю, які носять на плечі все своє добро: красиві плетені шовкові стрічки, кістяні гребені, святі образки, помадку, щоб краще росло волосся, скляні намиста, люстерка в дерев’яних рамцях. Балакають дивною мовою, іноді геть нерозбірливо, але мова монет зрозуміла всім.
Поруч відпочиває іконник — старець із довгою бородою, в солом’яному капелюсі з широкими крисами. Носить на шкіряних ременях дерев’яний стелаж, а на ньому стоять святі образки. Тепер його важкий вантаж стоїть збоку, а він споживає те, чим заплатили селяни: жирний домашній сир і вологий житній хліб, який у роті перетворюється на в’язке місиво. Ото бенкет! У його шкіряній торбі, мабуть, ще є пляшечки зі святою водою, мішечки з піском пустелі, в якій сорок років молився Ісус, та інші дива, від яких покупцям мало очі не вилазять на лоба. Молівда таких пам’ятає з дитинства.
Іконник удає з себе святобливого мужа, який лише випадково зайнявся торгівлею. Аби ні в кого не лишилося сумнівів, він говорить дещо співуче, наче ксьондз, що декламує Святе Письмо, і подеколи вставляє латинські слова, байдуже, до речі чи ні — аби лише справити враження на селян. На грудях у нього висить великий дерев’яний хрест — важкий, мабуть. Тепер він спер його об дерево і провітрює на ньому онучі. Ікони він продає хитрим робом: одразу йде до найзаможнішої хати в селі, наче охоплений якимось екстазом, і наполягає, що ікона сама вибрала собі цей дім, ба навіть конкретну стіну у світлиці, ось цю! Як селянин може відмовити іконі? Тож вигрібає зі сховків тяжко зароблені гроші й платить.
Далі стоїть корчма, тісна й крива, абияк побілена, зате з ґанком перед входом і дошками на стовпчиках, що правлять за лави. На лавах сидять жебраки — надто бідні, щоб увійти досередини і попросити якогось харчу, тож чекають, що їм подасть милостиню хтось, хто вже вгамував голод і тепер виходить у кращому гуморі й з добрим серцем.
Молівда злазить з коня, хоч не від’їхав ще далеко від Любліна. До нього відразу прямують двоє старців, лементуючи й бідкаючись. Молівда пригощає їх тютюном і сам закурює, вони зворушено дякують. Розповідають Молівді, що обидва походять з одного села, родинам важко їх утримувати, тому щовесни вони вирушають жебрати. Повертаються вже взимку. Приєдналося до них ще одне напівсліпе бабище. Каже, що мандрує самотужки до Ченстохови, але якщо уважніше придивитися, під фартухом у неї можна помітити різні мішечки з травами, якесь насіння, нанизане на нитки, інші ліки. То, певно, одна з тих баб, що різне вміють: і кров зупинити, і пологи прийняти, але якщо їй заплатити, допоможе й позбутися плоду. Вона зовсім не хизується своїми вміннями, та й не дивно. У Великопольщі нещодавно спалили таку одну на вогнищі, а торік і в Любліні впіймали кількох.
У корчмі сидять двоє колишніх турецьких бранців — принаймні так вони про себе кажуть. Мають церковні посвідчення, що вони нещодавно врятувалися з неволі, і кожен, хто зустріне їх на своєму шляху, має, згідно з цими цидулками, їм допомогти, виявивши християнське милосердя до покривджених долею. Але нещасними чи хворими вони аж ніяк не здаються. Обидва — товсті, розпашілі, рум’яні, тим паче перша чарка вже вдарила в голову. Час замовляти наступну. Мабуть, незле їм велося в турків. Єврейка-корчмарка — метка і пащекувата вдова — дає їм миску каші, присмаченої смаженою на маслі цибулею, і не може стриматися від запитань: як там було? І дивується всьому, заламуючи руки. Молівда з’їдає таку саму миску каші, запиває маслянкою і купує в дорогу чвертку горілки. Вирушаючи далі, помічає якийсь рейвах: то до Любліна йдуть ведмежатники. Вони завжди зчиняють галас, щоб до них сходилося якнайбільше людей подивитися на приниження брудної і, ймовірно, хворої тварини. Це видовище чомусь людей дуже тішить. Ось і зараз вони штрикають у ведмедя палицями. Молівді шкода тварину, але, здається, він розуміє радість голоти: такий сильний ведмідь, а бідує гірше за мене. Дурна тварюка.
Ще на битих шляхах завжди крутиться багато вільних жінок, бо коли дівчина молода й красива, чи хоча б лише молода, біля неї звідкись одразу беруться чоловіки, і тут-таки починається шлях у найдавнішій професії світу. Деякі з них — то шляхтянки-втікачки, які народили нешлюбну дитину, а ще й коли від селянина чи слуги, то це для родини сором такий великий, що краще дитину кинути напризволяще чи лишити на милість родичів, ніж волочити за собою цей тягар. Тож дівчата мають вибір: мандри світ за очі або монастир. І вирушають за тихої згоди ображеної, приниженої родини із затишного двору в чорну ніч. І досить, щоб на їхньому шляху трапилася переправа, міст чи брід, вони тут-таки потрапляють у руки вічно п’яних флісаків[122]. А потім уже кожен чоловік вимагає від них того ж за будь-яку послугу: чи то нічліг у корчмі, чи то підвода на порожній дорозі. Так легко впасти на дно.
Кортить і Молівді скористатися їхніми послугами, але побоюється хвороб і бруду. Та й місця на те нема. Зачекає з цим до Варшави.
Як Молівда стає посланцем у складній справі
У Варшаві попервах він гостює у брата,
