Книги Якова - Ольга Токарчук
Тут навчали, що в кожній людині можна знайти добро, навіть у тому, хто здається найбільшим негідником. Отак і я поступово збагнув, що кожен переслідує якусь власну мету і немає в цьому провини. Нічого лихого нема в тому, що люди прагнуть для себе добра. І ось так міркуючи, я зрозумів більше: Лея хоче доброго чоловіка й дітей, а ще всього, що для життя необхідне: даху над головою та поживної їжі. Еліша Шор та його сини хочуть досягнути більшого, ніж те, що вділене їм як євреям. І отак видираючись вище, мусили вони шукати поєднання з християнською спільнотою, бо інакше довелося б їм задовольнятися тим, що мають, — крихтами, що падають зі столу християн. Криса мріє керувати, верховодити. Світлої пам’яті єпископ хотів, мабуть, прислужитися королю і Церкві; можливо, прагнув слави. А пані Коссаковська, яка дала нам гроші на дорогу? Можливо, їй ішлося про милосердя, допомогу тим, хто в потребі? Чи також воліла прославитися?
Чого ж хоче Яків?
Я запитав і одразу ж сам собі відповів: Яків не мусить нічого хотіти. Яків — то знаряддя великих сил, я знаю це. Його завдання — знищити цей злий світоустрій.
Бешт постарів, але від нього й далі струменять світло й сила, тому сам лише доторк до його руки так мене зворушив, що я не зміг стримати сліз. Він довго розмовляв зі мною як рівний з рівним, і за те, що він не відштовхнув мене тоді, я буду йому вдячний до кінця днів моїх. Насамкінець поклав мені руку на голову й мовив: «Забороняю тобі впадати у відчай». Не сказав більше нічого, неначе знав, що у всіляких дискусіях я вчений і аргументами вмію жонглювати нескінченно, тож наук ніяких мені не потрібно. Але коли я виїжджав із Меджибожа, до мене підбіг молодий хасид і втулив мені в руку згорток паперу.
Там було написано гебрайською: «Ім ата маамін ше-ата яхол лекалкел таамін ше-ата яхол летакен». Якщо ти гадаєш, що здатний нищити, подумай і про те, що здатний відбудувати.
Це було від Бешта.
Як ми намовляли Якова в Джурджу повернутися до Польщі
Взимку 1757 року приїхали ми вчотирьох до Якова, який перебував у Джурджу. Вирушили в час Хануки, мали з собою охоронні листи від самого короля. Їхали ми, щоб переконати Якова повернутися. Адже без нього — доки нами керували Криса та Еліша Шор — наша справа якось дивно гальмувала.
Нас було четверо, наче євангелістів: Моше бен Ізраель із Надвірної, Єрухім Ліпманович із Чорткова, мій брат Хаїм із Буська і я.
Він прийняв нас, змерзлих і втомлених подорожжю, адже зима була сувора, до того ж дорогою на нас напали і відібрали коней. Але коли я побачив Дунай, мене охопило щастя, неначе я дістався до серця світу, й відразу стало тепло і ясно, хоч довкола лежали глибокі сніги.
Яків звелів нам підійти ближче і притулитися до нього чолами, і всіх нас міцно до себе пригорнув. І так близько ми один до одного були, немовби стали однією людиною: ми четверо по краях, а він усередині. І дихали одним диханням. Стояли ми доти, доки я відчув цілковите єднання з ним і зрозумів, що то не кінець, а початок нашої мандрівки і що він, Яків, поведе нас далі.
Тоді озвався Моше як найстарший з-поміж нас: «Якове, ми приїхали по тебе. Ти мусиш повернутися».
Яків, усміхаючись, завжди піднімав одну брову. І тоді, відповідаючи Моше, теж підняв, а мене сповнили якесь незвичайне тепло і радість, що я знов бачу його. І цілий світ яснів від його присутності.
Яків відповів на те: «Побачимо». І одразу повів нас показувати свої володіння. Назустріч нам повиходили його родичі й сусіди, позаяк користувався він тут повагою, хоч ніхто не мав уявлення, ким він є насправді.
Як же гарно він тут влаштувався! Будинок купив і вже почав до нього переселятися, хоч нас іще запросив зупинитися у старому, теж красивому, турецькому, з мальованими стінами й підлогою, вимощеною плитками. А позаяк була зима, всюди стояли невеликі переносні печі, а за ними стежили служниці, від яких ми не могли відвести очей, особливо Хаїм, вельми ласий до жінок. Ми одразу пішли оглядати новий дім із краєвидом на ріку. За домом розташувався чималий виноградник. А в самому будинку було повно килимів і красивого турецького начиння. Хана розповніла після народження сина Лейба, якого звали також Емануелем, себто «Бог із нами», зледачіла. Цілими днями лежала на отоманках, то тут, то там; малого доглядала годувальниця. Навчилася курити люльку і майже весь час була з нами, хоч говорила небагато й ненастанно стежила за кожним кроком Якова, зовсім як наші собаки на Поділлі. Малу Авачу, дитину милу, спокійну та слухняну, Яків постійно брав на руки, і помітно було, що він її дуже любить. Коли ми трохи розглянулися довкола після приїзду й посиділи разом до пізньої ночі, я трохи збентежився, не розуміючи, чи Яків дає нам знак, аби ми дали йому спокій, чи має якийсь таємний план.
Зізнаюся: тільки-но я поклав голову на подушку, перед моїми очима з’явився образ Леї, і охопив мене великий жаль, бо старіла вона тепер на самоті, тяжко працюючи, знищена й вічно сумна, наче гризоти цього світу прибили її до землі. І обсіли мене думки про всіх людей і тварин, що страждають, аж почав я десь усередині схлипувати й молитися гаряче за кінець цього світу, в якому люди лише кривдять одне одного, лише вбивають, грабують, принижують і зневажають. І зрозумів я зненацька, що, мабуть, більше ніколи не повернуся на Поділля, бо немає там місця для нас, які хочуть іти своїм шляхом, відважно, відкинувши тягар релігії та звичаю. І можливо, стежки, якими ми прямуємо, поплутані (я сам часто блукав), але напрямок — правильний.
Третього дня, коли ми вже обговорили становище — підступи Криси та мовчання Шорів — і коли прочитали листи від наших, Яків сказав, що турки добре нас прийняли і запропонували допомогу без зайвих слів, так що турків нам треба триматися, іншого виходу нема. Мусимо подбати про турецьку протекцію.
— Будьте розважливими. Ми стільки про це
