Книги Якова - Ольга Токарчук

Катажина Коссаковська відкидається на спинку крісла і випростує вперед довгі ноги.

— Розумію: заради слави, імені. Як світлої пам’яті отець єпископ. Кар’єру робиш.

— Я не маю таланту до кар’єри, це вам уже відомо. Якби я хотів кар’єру, лишився б у королівській канцелярії, куди мене дядько віддав замолоду. Був би тепер якимось міністром.

— Подай-но мені люльку, — звертається Коссаковська до чоловіка і простягає руку. — Гаряча у тебе голова, кузене. То кому мені писати? На кого покликатися? А може, представиш мені цього їхнього Франка?

— Він зараз у турецьких краях, бо тут його хотіли вбити.

— Хто це його хотів убити? Ми ж країна, що терпимістю славиться.

— Свої. Свої ж їх і переслідують. Тобто євреї.

— Таж вони завжди разом тримаються, — не розуміє Коссаковська. Починає набивати люльку, беручи тютюн з вишитого шкіряного мішечка.

— Не в цьому випадку. Ці сабсацвіанці вважають, що треба облишити єврейську релігію. Саме тому багато євреїв у Туреччині пристали на іслам. А в католицькій країні вони хотіли б перейти у місцеву віру. Для кожного правовірного єврея зрадити свою релігію — то гірше, ніж смерть.

— А чому вони хочуть у лоно католицької Церкви? — питає каштелян, зацікавившись цим дивацтвом. Адже досі все було зрозуміло: єврей ходить до синагоги, католик — до костелу, русин — до своєї церкви. Каштелянові не надто подобається цей розгардіяш.

— Їхній перший Месія каже, що треба збирати все найкраще в кожній вірі.

— І має рацію, — підхоплює Коссаковська.

— Який ще перший Месія? То є й другий? — питає ще більш заінтригований каштелян Коссаковський.

Молівда пояснює, але неохоче, наче розуміючи, що каштелянові все одразу вилетить із голови.

— Дехто казав, що прийдуть три Месії. Першим був Шабтай Цві. Після нього — Барухія…

— Про цього не чув…

— А третій прийде незабаром і врятує їх від усякого страждання.

— А чому ж їм так погано? — питає каштелян.

— Таки недобре їм. Ти й сам це бачиш, вашмосте. І я бачу, і дивуюся, що люди можуть жити в таких злиднях і приниженнях. До того ж лишаються людьми, не звіріють, шукають собі якоїсь утіхи. Релігія єврейська близька до нашої, так само, як і мусульманська: ті самі камінці, лише інакше укладені. А вірять вони палко. Шукають Бога чуттями, виборюють Його, а не так, як ми: прочитали «Богородице, Діво» і лежимо хрестом.

Коссаковська зітхає:

— Селяни наші — от хто має Месію виглядати… Як же нам потрібні нові, свіжі прояви християнського духу! Хто в нас іще вміє щиро молитися?

Молівда вирішує смикнути за поетичні струни. Це його стихія.

— Це — радше бунт, повстання. Метелик, який одного ранку злітає до неба, не є реформованою, збунтованою чи оновленою лялечкою. Він — та сама істота, яка перейшла на вищий рівень свого буття. Це лялечка трансформована. А дух християнський — гнучкий, рухливий, всюдисутній… Буде для нас корисно, якщо ми їх приймемо.

— Ого-го… Ти — просто-таки проповідник, кузене дорогий, — у голосі Коссаковської вчувається іронія.

Молівда бавиться ґудзиками свого жупана — новенького, свіжопошитого з брунатної вовни й підбитого червоним шовком. Купив його за гроші, отримані від Нахмана. Але вистачило не на все: ґудзики зроблені з дешевого агату, холодні на дотик.

— Є така давня прикмета… Кажуть, походить іще від найдавніших пращурів, із сивої давнини…

— О, до прикмет я завжди дослухаюся. — Коссаковська з явною насолодою затягується люлькою і повертається до Молівди. Коли вона всміхається, стає красивою. — Буде так або й ні… Знаєш таку: як на Святого Лелеку дощ або спека, то на Святого Безвуха або ллє, або сухо?

І вибухає сміхом. Її чоловік також хихотить. Принаймні почуття гумору в них схоже — це їх пов’язує.

Молівда всміхається і продовжує:

— Кажуть, у Польщі серед їхнього племені народиться такий, що залишить їхню релігію і перейде у християнство. І поведе за собою багатьох інших євреїв. Це начебто буде знаком наближення Судного дня в Польщі.

Коссаковська серйознішає.

— І ти в це віриш, дорогий кузене? Судний день? Та він уже настав: усі сваряться, воюють, король сидить у Дрездені, і справи країни його мало обходять…

— Якби ви, ясновельможна пані, написали кілька листів, — Молівда вказує на стосик кореспонденції, яку Аґнєшка своїми довгими пальцями старанно складає, а згодом запечатує, — і підтримали тих бідолах, що до нас так горнуться, ми були б першими в Європі. Ніде ще не було таких масових навернень. Про нас говорили б при дворах королів.

— Я на короля впливу не маю. Так високо мої зв’язки не сягають. Подумати лишень! — вигукує обурено Коссаковська. А за мить зовсім спокійно продовжує: — Кажуть, що вони горнуться до Церкви, бо шукають для себе вигоди. Хочуть жити серед нас як новонавернені, та ще й шляхетства набути. За щедру винагороду, ясна річ.

— Тебе це дивує, вельможна пані? Хіба ж це погано, що людина прагне жити краще? Якби ти, вашмосте, побачила, в яких злиднях вони живуть, скільки в тих їхніх містечках гризоти, багна, темноти…

— А це цікаво: я з такими не знайома. Знаю лише спритників, які потирають руки, щойно вдається вициндрити в когось гріш, води до горілки долити, зіпсоване зерно продати…

— Та звідки тобі знати, коли ти по дворах розкошуєш, листи пишеш і вечорами бенкетуєш у приємному товаристві… — каже їй чоловік.

Він хотів додати «ледарів», але змовчав.

— …ледарів, — закінчила Коссаковська замість нього.

— Ти, пані, маєш багато зв’язків, із Браніцькими добре знаєшся, при королівському дворі маєш довірених осіб. Будь-якому народові має бути соромно, якщо в його країні одні євреї б’ють інших, а король дивиться на те крізь пальці. Вони ж горнуться до нас, наче діти. Сотні, тисячі їх сидять над Дністром і тужливо дивляться на польський берег, бо під час заворушень і погромів їх вигнали з власних домівок, пограбували, побили. Тепер сидять там, вигнані своїми ж з власної країни, — бо вони ж наші земляки, — поневіряються в землянках, виритих на березі ріки, і все поглядають на північ, чекають нагоди повернутися до своїх будинків, у яких уже живуть ті, інші. На свою землю, яку мають отримати від нас, бо в нас її аж забагато…

Молівда усвідомлює, що зайшов дещо задалеко, і кусає себе за язика.

— Про що тобі йдеться? — питає Коссаковська повільно і дещо підозріливо.

Молівда рятує ситуацію:

— Церква має ними зайнятися. Ти з єпископом Солтиком у добрих стосунках, кажуть, що ви — сердечні друзі…

— Де там друзі! Його сердечна подружка — то калитка, а людська дружба — так, забавка, — каже ущипливо Коссаковська.

Каштелян Коссаковський, знудившись,