Книги Якова - Ольга Токарчук
Яків добре знав муфтія і торгував з ним; великою часткою свого багатства завдячував торгівлі з Портою.
Тож ми, попри ще глибокий сніг, взяли четверо саней, Хану та малу Авачу, а ще Гершеле, який їм прислуговував, і парубків до саней, захопили подарунки, вина та хорошої польської горілки й поїхали до Русе, де жив муфтій, близький знайомий Якова. Спершу Яків вийшов перекинутися кількома словами з місцевим агою, з яким приятелював, а ми тим часом смакували солодощі. Обидва повернулися задоволені — і він, і той турок. Наступного дня опівдні ми всі разом із місцевими правовірними з Русе — а було нас там чимало — прийшли до мечеті, і там пристали на іслам, одягнувши на голови зелені тюрбани. Це тривало якусь мить, треба було лише повторити слова шахади: «Ля іляха ілля-ллях, Мухаммадун расулу-ллях». А Яків дав нам усім нові, турецькі імена: Кара, Осман, Мехмед і Хасан, а своїм дружині та доньці — Фатіма та Айша; імена, які носили донька та кохана дружина пророка. Завдяки цьому вірних стало тринадцять — кількість, необхідна для того, щоб заснувати свою громаду, як у Барухії.
Раптово ми знов опинилися у безпеці. Вдруге Яків став хахамом, паном нашим. А ми його згідно й радо нашим паном визнали і були б раді, якби він із нами вирушив до Польщі.
Поверталися ми в доброму гуморі, зі співами. То було щось на кшталт різдвяної санної процесії, ми співали на все горло, аж зірвали голоси. Я почувався все краще, мої думки знову набували сенсу. До Бога, як уже було сказано, ми йдемо шляхами трьох релігій: єврейської, ісмаельської та едомської. А я вже давно переклав із гебрайської на турецьку мою найулюбленішу молитву, і коли її ввечері прочитав, усім вона сподобалась, і вони навіть записали її собі новою мовою. Ось вона:
Під сірою одіжжю в мене нічого — лиш гола душа,
В недовгу мандрівку у мені відважно вона вируша.
Відчалює тихо вона, вітрилами вітер голубить,
Ні холод її не зупинить, ні буря морська не погубить.
Отак поміж ваших портів вона буде блукати повік,
Дарма ви женетесь: її не впіймає земний чоловік.
Дарма мури будуєте: їх перескочить вона,
Але добру людину благом обсипле сповна.
І ваші кордони вона переступить, прорве,
Супроти ваших сильних імен сто сильніших вона назове.
Зневажить і титули, й гроші, і все, що суєт суєта,
Усе, чим пишається й живиться людська слава пуста.
А захочеш її у строфи суворі убгати —
Вона миттю втече, і не зможеш її упіймати.
Хтозна, де сила її, де її самоцвітні палати.
Лиш мить — і щезає. Не встигнеш її запитати.
Поможи мені, Боже предвічний, моїми людськими вустами
Цю душу назвати, торкнути словами-перстами.
Відчини мені розум, хай мова тече, наче ріки,
Щоб мудрість Твою прославити світом навіки.
Я почувався цілком щасливим. Невдовзі настала весна — якось одного дня сонце раптово набрало сили й почало пекти нас у спини. Нам уже вдалося продати весь товар, і ми зробили перерву в роботі, зайнявшись підрахунками. Наступного ранку мене розбудили пташині співи, і якось зненацька стало зелено, з-поміж каміння на подвір’ї виросла дрібна трава, зацвів тамариск. Коні непорушно стояли у плямах сонця і гріли спини, мружачи очі.
Моє вікно виходило на виноградник, і я того року спостерігав увесь шлях життя, яке повертається на землю після зими: від початку до кінця, від пуп’янків до зрілих грон. У серпні їх можна було вже зривати — такі важкі й налиті соком вони були. І подумав я, що це Господь нас так повчає: потрібен час, аби народилася й визріла будь-яка ідея. Усяка з них вимагає свого часу та ритму. І нічого не можна поквапити чи оминути. Я роздушив гроно пальцями, гадаючи, як багато робить Господь, дозволяючи дозріти вину, вирости овочам у землі та фруктам на деревах.
Помиляється той, хто вважає, що ми сиділи там склавши руки. Вдень писали ми листи до наших братів — у Німеччину, Моравію, в Салоніки та Смирну. Яків же, бувши в хороших стосунках із місцевою владою, часто зустрічався з турками, беручи й мене з собою. Серед тих турків були й бекташі, які вважали Якова своїм. Він і сам часом до них ходив, але не хотів, аби ми його супроводжували.
І позаяк ми, сидячи в Якова, не занехаяли наших справ, кілька разів того літа їздили з Джурджу на протилежний берег, до Русе, щоб звідти везти товар далі, до Відина й Нікополя, де досі жив Яковів тесть Това.
Я добре пізнав той шлях уздовж Дунаю. Він біжить низько, самим берегом, лише подекуди видираючись високо на пагорби. Весь час видно силу води, нестримну потугу річкової течії. Коли навесні Дунай широко розливається — як було цього року, — може здатися, ніби ти на березі моря. Деяким прибережним поселенням щовесни загрожує повінь. Аби вберегтися, люди вздовж берегів садять дерева, чиє потужне коріння випиває воду. Села тут здаються дуже бідними: хатки глиняні, біля них сушаться сіті. Їхні мешканці — невисокі, смагляві, жінки охоче ворожать з долоні. Далі від води, серед виноградників, будуються заможніші. Будинки в них кам’яні, а затишні подвір’я затінює густий дах із винограду. Саме на цих подвір’ях точиться родинне життя, тут приймають гостей, тут їдять, працюють, розмовляють, п’ють вечорами вино. Якщо надвечір зійти до ріки, часто чути далекий спів, що несеться луною понад водою, — невідомо звідки, не знати, якою мовою.
В околицях Лома дорога видряпується особливо високо, і здається, що звідти видно пів світу. Там ми завжди ставали на перепочинок. Пам’ятаю тепло сонячного проміння на шкірі та пахощі розпашілих трав, що змішувалися з духом річкового намулу. Ми купували багато козячого сиру про запас, а ще «закуску» в глечиках — щедро приправлену пасту з печених на вогні баклажанів і перцю. Тепер мені здається, що я не їв у житті нічого смачнішого. То було щось більше, ніж просто перепочинок і куштування місцевих страв. Усе миттю зливалося воєдино, межі, що розділяють речі, прозорішали, і я, забувши про їжу, витріщався
