Книги Якова - Ольга Токарчук
Ксьондзові пригадалися хрести, які завжди викликали в нього страх і невиразне почуття провини. Вони стояли біля хат як селянське memento mori. У хрести селяни забивали кілки — по одному за кожен рік звільнення від панщини. Щороку виймали один, аж доки одного дня хрест не ставав голим — і тоді за ті кілька років свободи доводилося гірко заплатити кріпацтвом власним та своєї родини.
Окно славилося своїми килимами, і батько Яна мріяв, аби цього ремесла навчився й син.
Ян народився вже у кріпацтві — був наймолодший з-поміж дев’яти дітей у родині. Коли він був малий, батьки мусили працювати на пана чотири дні щотижня, а коли одружувався — всі сім днів. На панському полі мусила працювати ціла сім’я. Часто, аби обробити власну землю, їм доводилося гарувати цілу неділю, навіть до костелу не було часу піти. Дві старші сестри Яна працювали у дворі: одна куховарила, інша палила у печах. Другу, коли вона завагітніла, пан видав заміж до сусіднього села. Тоді Ян уперше спробував утекти. Почув якось від людей, які часом проходили через село й зупинялися біля корчми, що можна дістатися північного моря і спробувати найнятися на корабель — і так потрапити до інших країн, де жилося краще й заможніше. Молодий і недосвідчений хлопець вирушив пішки, зв’язавши своє добро у вузлик. Був задоволений і рішучий. Ночував у лісі й дуже швидко виявив, що в лісах повно таких утікачів, як він. За кілька миль від дому його впіймали панські пахолки. Побили до крові й кинули до арешту, тобто до льоху під оборою. Там він просидів чотири місяці. Потім іще закували в диби і прилюдно відшмагали. Йому ще пощастило, що кара була така м’яка. По всьому пан наказав йому побратися з дівчиною з двору, уже нівроку вагітною. Так робили з бунтівними чоловіками — родина й діти гамували їхній норов. Але Яна це не заспокоїло, тієї дівчини він так і не полюбив, дитина померла, а сама вона кудись утекла з села. Кажуть, стала продажною дівкою в корчмах Збаража, а потім Львова. Ян певний час покірно працював, учився ткати на чужому верстаті, але коли однієї зими померли одне за одним обоє батьків, тепло одягся, взяв усі заощадження, запряг коня в сани і вирішив їхати до батькової родини біля Ясла. Знав, що пан жорстокий, але ледачий, у зимові морози, мабуть, нікому не захочеться за ним гнатися. Йому вдалося дістатися аж під Перемишль, там його зупинила сторожа, бо він не мав документів і не міг пояснити, хто він і що там робить. Через два місяці його відшукали люди пана. Зв’язавши його, наче кабанця, кинули на сани і так повезли назад. Їхали кілька днів, бо дороги замело, а для них то був привід не надто поспішати до свого села. Якось залишили його на санях, а самі пішли до корчми пити. Щоразу, коли його отак кидали на санях, люди дивилися на нього мовчки, з жахом в очах, уявляючи, що й з ними могло б щось таке трапитися. Бо селянина-втікача, якого вдруге спіймали, ще й так далеко від дому, можна вважати трупом. Коли він просив води, люди боялися йому допомагати. Врешті-решт якісь п’яні купці радше жартома, ніж заради порятунку, розв’язали його вночі біля корчми, коли панські пахолки напилися в дим. Але він і так не мав сил утікати. Панські посіпаки впіймали його разом з іще одним утікачем і сп’яну побили до непритомності. Злякавшись панського гніву, хотіли привести їх до тями, але вирішили, що вони мертві, та й кинули їх у дубовому гайку, прикривши снігом. Той другий невдовзі таки помер. Ян лишився лежати обличчям до землі; так його дивом і знайшли євреї, які саме проїжджали повз своїми возами.
Через кілька днів він отямився в оборі Шорів у Рогатині, серед тварин, у запаху їхніх тіл і посліду, у їхньому теплі. Все довкола було іншим — обличчя, мова; тож Ян вирішив, що він у чистилищі, але чистилище це чомусь єврейське. І тепер йому доведеться провести тут вічність, згадуючи свої невинні селянські гріхи й гірко за них каючись.
Як родичі стають спільним фронтом і вирушають на війну
— Ніякий ти мені не дядько, а я тобі не тітка. Я — Потоцька. Коли вже так, то, можливо, маєш щось спільне з моїм чоловіком, але я тут ні до чого, — каже йому Коссаковська і велить сідати.
Відкладає папери на купку і передає їх Аґнєшці, а та — невідлучна від Катажини, наче тінь, — сипле на них пісок, щоб висушити чорнило.
Що в неї за справи такі? — міркує Молівда.
— Дбаю про великий маєток, рахунки різні веду, за плітками стежу, листи пишу… Мій чоловік не надто цим цікавиться, — каже вона, наче прочитавши його думки. Молівда аж піднімає брови від здивування. — Піклуюся про інтереси родини, сватаю, інформую, знайомлю, залагоджую справи, нагадую…
Каштелян, її чоловік, походжає покоями з чаркою лікеру. Смішно переставляє ноги, мов чапля, човгаючи ними по турецькому килимі. Швидко протре підошви, думає Молівда. На ньому — блідо-жовтий жупан, спеціально пошитий на його худу фігуру, тому виглядає він навіть елегантно.
— Моя славна дружинонька — то ціла інституція. Королівський секретаріат їй позаздрив би, — каже він радісно. — Уявіть, усіх моїх родичів знає і дбає про них.
Коссаковська кидає на нього такий погляд, від якого чоловік мав би негайно згоріти. Але Молівда знає, що вони — хороше подружжя. Тобто кожен робить своє.
Каштелян закурює люльку і звертається до далекого кузена:
— І чого ж, добродію, ви так ними переймаєтеся?
— Поклик серця, — не одразу відповідає Молівда й легко вдаряє себе в груди, немов хоче переконати каштеляна, що в нього там дійсно серце, що він не бреше. — Вони мені близькі. Знаю, що вони чесні й наміри їхні чесні та порядні.
— Чесний єврей… — каже Коссаковська і зиркає на нього іронічно. — Вони тобі платять?
— Не заради грошей я це роблю.
— Не було б нічого поганого, якби й заради грошей.
— Ні, не заради них, — повторює Молівда і
