Книги Якова - Ольга Токарчук
Кожне своє висловлювання починали вони з «Ми, маамінім», себто «Ми, вірні»: так казали в Салоніках, коли хотіли підкреслити свою належність до послідовників Шабтая. Щодня на світанку вони перевіряли, що про долю світу кажуть ворожіння і знаки. Єрухім щоразу вплітав у свої речення фрази: «Є час для того… Є час для іншого». Моше вечорами бачив над головою Якова світло — ледь блакитне, холодне, наче крижане. Дивне світло. Повторювали, що Яків має повертатися до Польщі й узяти все у свої руки. Бо правовірні вже втомилися від Крисиного верховодства і звертаються до братів у Салоніках, аби ті ними керували. А брати Шори, кажуть, бачилися в Угорщині з Вольфом, сином славетного Айбешютца, і теж просили його стати на чолі польських вірних.
«Якщо не підеш ти, підуть інші», — щодня повторював йому я, добре його знаючи. Досить було натякнути Якову, що він може бути гіршим за інших, той одразу сердився і брав себе в руки.
Моше з Підгайців, говорячи, нахилявся вперед, витягав шию, а що голос у нього був високий і гучний, він одразу привертав до себе загальну увагу. Оповідаючи щось, він так розпалювався, що піднімав угору затиснуті п’ястуки, тряс головою, здіймав очі до неба й гримів. Виявився також добрим актором, і не було нікого, кого він не зміг би зімітувати. Тож ми часто його про це просили.
Коли він передражнював мене, я сміявся до сліз, упізнаючи себе: імпульсивного, нетерплячого; навіть моє заїкання він умів відтворити досконало. І лише йому одному, Моше з Підгайців, було дозволено передражнювати Якова. Тоді він витягувався, як струна, голова дещо нахилялася вперед, очі ставали круглими, пташиними, проникливими, він повільно моргав, і я був готовий побитися об заклад, що в нього видовжувався ніс. Потім сплітав руки за спиною і повільно йшов, достоту як Яків, тягнучи ноги, — чи то достойно, чи ледаче. Спочатку ми хихотіли, а далі аж ридали від сміху, коли Моше показував, як Яків промовляє до людей.
Сам Яків сміявся з нами, а сміх у нього був грудний, гучний, долинав він неначе з глибокого колодязя. Коли він сміявся, всім ставало добре, той сміх був немов безпечний намет над нашими головами. Добрим актором, повторюю, був той Моше з Підгайців — а він же учений рабин!
Одного серпневого дня приїхав верхи з Чернівців задиханий Осман із новиною, що наші правовірні, які отаборилися над річкою, озброєні королівським листом і заохочувані якимись посланцями від нового єпископа, з усіма своїми пожитками та з піснею на вустах перейшли вбрід Дністер, а прикордонна сторожа лише спостерігала за цим радісним людським походом. Казав Осман, що зупинилися вони у трьох селах на єпископських землях, де мали знайомих або й самі жили, — в Усті, Іваному та Гермаківцях. І ось через Османа передали Якову супліку, щоб і той вертався.
«Вони чекають тебе як свого спасителя, — сказав Осман і став навколішки. — Навіть не уявляєш, як ти їм потрібен». А Яків зненацька вибухнув сміхом і повторив кілька разів, смакуючи кожне слово: «Lustig, unsere Brüder haben einen Platz erhalten[119]». Цю фразу я одразу нишком занотував.
Тепер майже щодня прибував хтось із Польщі з добрими звістками та зарум’янілим обличчям. Стало зрозуміло, що ми повертаємося. Про це якось вивідала й Хана, бо ходила понура й поглядала на мене вороже, наче то я був винен, що Яків хоче залишити цей красивий будинок. І одразу після збирання врожаю винограду, найкращого за багато років — грона були такі солодкі, що аж липнули до пальців, — ми вирушили до Бухареста, до своїх, аби пошукати в них допомоги. І зібрали стільки, що вдалося купити підводи й коней, тож ми одразу почали готуватися в дорогу. А з листа з Польщі брати довідалися, що там нас чекає ціле село на землях єпископа. І тоді вперше прозвучала ця назва: Іване.
Є речі зовнішні та внутрішні. Зовнішнє — то видимість; ми живемо в ньому, як уві сні, і закони видимого мусимо приймати, наче справжні, хоч вони такими не є. Коли живеш у місці та часі, де діють певні закони, їх слід дотримуватися, але не забувати, що то все — відносний лад. Адже істина — деінде, і тому, хто не готовий її пізнати, вона може здатися жорстокою і страшною, і він проклинатиме день, коли її для себе відкрив.
Але я гадаю, що кожна людина відчуває усім єством своїм, як воно є насправді. Лише не хоче цього прийняти.
Ксьондз Хмельовський поле материнку
«Kabbala denudata» фон Розенрота, написана латиною й видана 1677 року, — її Хмельовський отримав від Шора за те, що порятував його єврейські книжки. Ті книжки, зрештою, вже повернулися до власника, коли було видано королівський лист. Ксьондзові вельми від цього полегшало, бо якби хтось довідався, що там ксьондз переховує у своїй плебанії у Фірлеєві, зчинився б чималий скандал. Як ставитися до подарунка, він теж іще не вирішив. Приніс книгу якийсь парубійко, була вона загорнута в полотно і обв’язана конопляною мотузкою. Коштувала, мабуть, цілий статок. Хлопчина мовчки вручив її ксьондзу і зник.
Хмельовський читає книжку після обіду. Шрифт дрібний, тож читати може лише в денному світлі біля вікна. Коли сутеніє, він відкладає книжку і відкорковує пляшку вина. Тримає напій у роті, дивлячись на свій сад і нерівні луги за рікою. Трави високі, похитуються на вітрі; тож луги наче хвилюються, тремтять, як живі. Це нагадує шкіру коня, який здригається й тремтить, коли на нього сідає ґедзь. Із кожним подувом вітру трави оголюють свій світлий зворотний бік, зелено-сірий, наче собаче підшерстя.
Ксьондз розчарований, він нічого не розуміє; хоч латина як латина, але зміст радше нагадує писання пані Дружбацької. Ось таке, наприклад: «Моя голова повна роси». Як це розуміти?
І виникнення світу — якесь надто поетичне. У нас раз-два, протягом шести днів Бог створив світ, як добрий ґазда, який працює, а не даремно роздумує. А тут якось усе складно. Очі ксьондза
