Присмак волі - Володимир Кільченський

— Андрію, Іване, що робитимемо? Не сплять бусурмани! — пошепки повідомив Санько.

Усі мовчали, і тоді Іван запропонував тихо підкрастися ззаду та одночасно напасти на обох, не даючи їм оговтатись.

— Якби ж то так, щоб і не пікнули... А коли хтось пікне? — стурбовано промовив Санько.

Знову запала мовчанка, і тут втрутився Андрій, який запропонував Голоті повернутись і одягти вбрання забитих татар. Санько мову знав добре, та й Іван дещо знав... Санько легенько торкнувся Андрієвого плеча на знак згоди, і вони швидко повернулися з Іваном назад, а Андрій з Павлом лишилися чатувати.

Татари сиділи тихо, іноді підкидаючи галуззя у вогнище. Один з них вставав та обходив намет, а зробивши огляд, знову сідав до вогнища. З’явилися Санько з Іваном, і коли вони виникли перед Андрієм, він аж здригнувся від несподіванки: хлопці стали невпізнанними. Підлужний затулив носа і тихо шепнув Саньковї:

— Від тебе смердить, як від барана. Татари тебе по запаху враз признають за свого. Ідіть уже...

Хлопці перехрестилися, піднялись на повен зріст і неспішно пішли у бік охоронців мурзи. Андрій з Павлом, мов химери, рухались за ними на відстані декількох кроків, не випускаючи з виду постаті друзів.

Підійшли майже впритул до охоронців, і ті, побачивши незнайомців, миттєво схопилися з місць і пішли назустріч. Санько засміявся і заговорив до них татарською мовою. Охоронці заспокоїлися і щось відповіли.

Підлужний бачив, як Санько з Іваном пройшли далі і через мить уже злилися з постатями охоронців мурзи. Андрій почув короткий зойк, і все затихло.

Коли козаки обережно підійшли до місця події, то здивувалися, побачивши, що на землі лежали тіла обох татарчуків, а Санько стояв на колінах, тримаючись руками за бік.

— Таки, бісів син, зачепив мене, хлопці... У нього був ніж, і ми вдарили майже одночасно, — прошепотів Санько.

— Ти сиди тут, не рухайся. Ми зробимо справу і не залишимо тебе, друже, — тихо сказав Андрій, і хлопці мотнули головами.

Треба було брати мурзу і його сина, часу для роздумів не мали. Андрій з Іваном, відкинувши поли, тихо зайшли до намету, а Павло лишився біля пораненого.

У темряві неможливо було щось розгледіти, і, тільки прислухавшись до переривчастого сопіння, вони второпали, де хто відпочиває. Ганчір’я й мотузки були за пазухою. Андрій, навалившись на одного, вдарив рукояттю ножа у скроню. Сонний татарин, не второпавши нічого, не подав ані звуку.

Іван «приголубив» свого підопічного не так сильно, і поки козаки в’язали їм руки, той татарин отямився і силкувався виплюнути ганчірку, щоб закричати. Іван щось промовив по-татарському, і старий мурза притих. Потім Яровий, хмикнувши, шепнув Андрієві:

— Я йому сказав, щоб не смикався, якщо не хоче зараз же побачитися з Аллахом... А ти давай, «відливай» свого. Немає в нас часу, щоб тут сидіти.

Підлужний дістав воду і став хлюпати безпорадному молодому мурзі на обличчя та поплескувати долонями по щоках, і той таки видавив із себе якісь слова. Андрій відчув, як напружилося тіло татарина, і одразу ж почав запихати йому в рот ганчір’я.

— Усе гаразд. У мене вже ожило мурзеня... Гукай Годину, нехай розріже поли намету, щоб їх вивести звідси, — сказав Андрій і тут же почув, як потріскує під Павловим ножем намет.

Підставивши ножі під боки татарським мурзам і давши кожному добрячого стусана, примусили виходити з намету. Недуже пручаючись, ординці вибралися і зупинилися, крутячи головами навсібіч, — імовірно, сподівалися на допомогу.

— Тепер, Павле, бери молодого, а я буду Санька виносити, — промовив Андрій і підійшов до товариша, що лежав на землі.

Санько побачив Підлужного і підняв руку, показуючи, що він живий, а коли Андрій нахилився за ним, тихо сказав:

— Андрію, якщо буде непереливки, то киньте мене тут, а самі тягніть тих бусурманів...

— Не турбуйся,, побратиме, витягнемо всіх... Головне — тебе, а ті самі йтимуть... — зауважив Підлужний.

Він почав перев’язувати Санька, обкручуючи полотняною стрічкою живіт. Потім всунув йому палицю в зуби, щоб часом не застогнав від болю під час ходи.

Попереду йшов Павло, що добре запам’ятав шлях назад, посередині — полонені мурзи, а за Іваном, несучи на спині Санька, важко ступав Андрій. Озиратися було ніяк та й неможливо, бо якщо їх побачать вартові, то доля буде одна — покладуть стрілами всіх. Дякуючи Богові, поки що все було добре, не помічені ніким, вони рухалися по звільненій від сторожі стежці. Темна ніч надійно покривала друзів. Уже вибиваючись із сил, Андрій тицьнув у плече Івана і тихо попрохав зупинитися хоч ненадовго. Вони всі на хвильку зупинилися, немов застиглі привиди, та й знову продовжили свій шлях.

Вийшли в умовне місце і зрозуміли, що найважче позаду. Іван подав умовний покрик, і, почувши відповідь, вони пішли у тому напрямку ланцюжком. Ще раз почули умовний покрик, і от уже козаки оточили їх. Легенько зняли Санька з Андрієвої спини та стали відходити далі. Підлужний відчув, як йому стало легко ступати, але він ішов за козаком, який ніс Санька, немовби побоюючись, що той впустить товариша на землю.

Пройшли десь із версту і потрапили в стан. Ті козаки, що не спали, оточили нічних мандрівників, а Петро наказав зав’язати очі полоненим та охороняти їх посиленою вартою.

На сході вже посвітлішало небо, і треба було думати, що робити далі, тому Петро Гусак запросив до себе всю