Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

Іспанська танцівниця
Як, чиркнувши, сірник (авжеж, я знав), перш ніж зайнятись, на всі боки бризка іскринками, — так стрімко почина у колі глядачів близьких вона танок свій мерехтливий та іскристий. Зненацька він стає живим вогнем. Лиш погляд — і волосся спалахне, й мистецтва ризикована мета вже плаття на пожежу оберта, а з неї, мов налякані гадюки, бадьорий дріб видобувають руки. Й тоді: коли тісним стає вогонь, бере вона і кидає його зарозумілим жестом, щоб дивитись — там унизу такий несамовитий простягся, не скоряється, горить. Та переможно, з усміхом лукавим, його, здійнявши личко догори, затоптує у землю каблучками. Париж, червень 1906 Майдан

Фюрн

Розширювавсь свавільно та уперто: від люті й бунту, плутанини й хиб, що вирок супроводжують до смерті, від ярмаркових уст не для глухих, й від герцога, що верхи мимо смердів, і від бурґундської пихи, (тож чують зусібіч дахи): майдан гука, мовляв, прибути варто, — далеким вікнам виклик посила в той час, як свита й порожнеча варти між яток шикуватись прагне влад. Рядком будиночки, навшпиньки ставши, у свідки хочуть і торгів, і змов поперед башт замовчаних, що завше стоять за ними, велетні немов. Beguinage

Монастир беґінок Сент-Елізабет, Брюґґе

І
Ворота височенні завжди навстіж, охоче міст веде туди й назад, але усім надійніше одначе у в’язовім дворі, де стежка з-за осель, аби довідатись од чого у них любові так багато є. Навколішки стоять, під білим чола, мов хто втисячерив лице учора, глибоке й світле, схоже і своє, дзеркальне відображення виходить; в хоралі голоси завжди виводять угору спів і кидаються вниз, бо янголів дістались, а вони проспіваних їм слів не повертають. Заради них внизу, як їх здіймають і повертають, тихо. Де колони лиш мовчазні передають поклони і одна одній і святій воді, лоби холодні, а вуста бліді. Ідуть тоді, закутані і чинні, по тій стежині знову навскоси, спокійні юнки, бабусі нічийні і стариця, вона позаду всіх, осель діставшись, нишкнуть у кімнатах, за віттям в’язів спроквола зроста і, жевріючи в шибці, самота подеколи дає про себе знати.