Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

не знайти коханого друга. Речі, що їм себе я дарую, багатіють — мене роздають. Медон, зима 1905/1906 Жіноча доля
Немов король крізь полювання шал напитись чарку будь-яку хапа, а потім, вдовольнившись, поспіша поставити, хай буде про запас: отак, напевно, спрагла доля теж її до вуст підносила й пила, але життя посудина мала, розбити легко, спробуй-но устеж, отож у боязкій вітрині стала, де був її увесь коштовний брухт, дрібнички, що у пам’яті не тонуть. І там, чужа, мов здана у заставу, перетворившись на сліпу й стару, ні рідкісна була, ані коштовна. Париж, приблизно 1 липня 1906 Та, що видужує
Ніби спів, то лине, то нема вже, то поближча, то втікає знов, то майне крилом, торкнеться майже, в далині розтаючи немов, так життя із хворою жартує; поки та, відлежана й бліда, приєднатись хоче, й від натуги жест незвиклий кволо опада. Й мало не спокуса її мучить в мить, коли невпевнена рука, й досі від пропасниці важка, порухом, іздалеку, квітучим, підборіддя лагідно торка. Доросла
Усе на ній стояло, цілий світ, а з ним підводились і страх, і милість, дерева мов, що в зрості не спинились, безóбразно й картинно повносилі, громаддям над людьми під небозвід. Й вона його терпіла все одно, хоч стрічне, і зникоме, і летюче, жахало, не впускала незворушно, як глечика по вінця водонос. Ішла до півдороги, як ідуть, аж поки перше біле покривало перед лицем ковзнуло тихо, впало і, непрозоре, їй запнуло путь, а запитань її немов не чуло, не піднімаючись ніколи більш, воно давало відповідь одну лиш: усе, колишня дівчинко, в тобі. Та, що втрачає зір
Сиділа і, як інші, чай пила. Мені здавалось з самого початку, що не як інші брала вона чашку. Всміхнулась — наче болю завдала. І тільки підвелись із-за стола, непоспіхом, кого із ким не знати звів випадок іти через кімнати, розмови й сміх. За іншими ішла, її я бачив, ніби та, яку заждався люд, бо мусила співати; раділи очі, а на них багато іззовні світла, мовби на ставку. Поволі й тихо рухалась вона,