Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

Він знав про смерть лиш те, що знають многі: бере й штовхає в німоту ночей. Коли ж це, — не відірвана від нього, ні, обережно вийнята з очей, — кохана опинилась серед тіней, відчув він, що її вже тут нема, дівочу її усмішку віднині із потойбіччя місяць перейма: знайомими зробилися мерці, породичався через неї з кожним; пліткам не вірив — хай говорять, можна, вподобав потойбічні манівці і кожну п’ядь обмацував дороги там, де її ходити мали ноги. Париж, між 22 серпня і 5 вересня 1907 Пророк
Широко розкриті у видіннях, в огнеблисках від судних розправ, що його не спалюють в горіннях, очі ці, заховані у тінях брів навислих. А в його глибінях вже слова стають до лав, не його (його були б даремні, він ощадно б їх ховав, на дні), інші, важчі: груди криці, кремні, як вулкан він стоплює в огні, аж їх вибух уст порозкидає, що кленуть, кленуть на всі світи, в час, коли чоло його шукає, як чоло собаки, те нести, що Господь з чола свойого змів: Той це, Той це, що його всі гнали, та під тим дороговказом стали, що на Нього вказує: весь гнів. Париж, незадовго до 17 серпня 1907 Сліпий

Paris

Бачиш, місто розітнувши знов, чий в його пітьмі відсутній відлік, тріщиною темною по світлій чашці йде. І, на листку немов, є на нім речей відбиткам сховок; і сприйма навпомацки, не вглиб, й рухається так, неначе ловить у маленьких хвилях світ малий: перепона, тиша навздогін, й, вичекавши хвильку для обходу, знічено підводить руку він, ніби з містом уклада угоду. Та, що зів’яла
Легко, по смерті наче, хустка вінча їй ходу. Комода затхлість одначе забила улюблений дух, по ньому себе не впізнáє. Давно не запитує, ким була б — чужаницею навіть, — і подумки йде боязким житлом і клопочеться надто, власне ж бо, не гуртове… Все ще, може, в кімнаті те ж саме дівча живе. Дама на балконі
Вкутана у вітер йде вона,