Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
В кінці 1900 або на початку 1901 року я постарався відкрити читальню «Просвіти» в Ясениці-Сільній. На це відкриття я запросив Франка і ще живого тоді Михайла Кобилецького, на той час урядника в Городку-Ягайлонськім, і обидва вони приїхали. Цей приїзд є, на мою думку, дуже важливим до пояснення психіки нашого селянина того часу.
Франко привіз із собою в подарунок для читальні цілу купу книжок, так що читальня в Ясениці мала найкращу бібліотеку в Дрогобиччині. Промову Франкову всі присутні вислухали з роззявленими ротами, надзвичайно уважно. Скінчивши свою промову, Франко пояснював книжки, що привіз, як їх треба читати і розуміти. На все це присутні на зборах не відгукнулися жадними оплесками. Михайло Кобилецький, підбурений таким дарунком Франка, витягнув 20 корон і поклав як дарунок для читальні. Тоді всі присутні почали кричати «славно» і плескати в долоні, аж вікна бряжчали. Франко зрозумів, що його книжки ніщо проти 20 корон Миколи Кобилецького, витягнув з кишені також 20 корон, поклав як дарунок для читальні, і аж тоді присутні вшанували його гучними оплесками.
Цей інцидент викликав велике обурення у ходачкової шляхти проти селян, і це обурення на мені окошилося. По скінченні відкриття читальні шляхтичі-господарі посходились до мого батька і разом з ним робили мені закиди, навіщо я запрошував Франка на таку компромітацію. «Навіщо хлопові книжок, — казали вони, — йому дай шістку [дрібні гроші. — Я.Г., і буде як пес скавуліти. Сам Михайло Кобилецький сказав мені після, що як був би знав, що так вийде, то гроші пізніше передав би. Цей випадок хай буде свідком того, які-то льоди треба було ломати, щоб дістатися до «хлопа»99.
Треба думати, що, навчений цим досвідом, Франко взявся переглядати свій досвід спілкування з селянами. У 1902 р. Франко написав передмову до збірки віршів, призначеної спеціяльно для «руських селян і міщан». У ній він давав поради, що і як власне видавати для селян. Він підкреслював, що «прості люди» виділяють з усієї друкованої продукції три види письменства, які вони вважають «“мудрим”, пожиточним письменством, таким, яке годиться брати в руки статочному та поважному чоловікові» [33: 417—418]. Ними є «письма» (релігійні видання, зі словом Божим і правдою релігії), «права» (закони і повинності, за якими живуть у державі) та «казети» (часописи з новинами про те, що діється у світі). Натомість інакше дивляться селяни на ті книжки, де або оповідають вигадані пригоди, або які друковані строфами, як пісні. Перші книжки люди називають «байками», а інші — «співанками». Селяни дуже люблять читати байки, особливо коли це розповідь про якихось реальних осіб, про дивні, страшні або смішні пригоди, і коли оповідається жваво, не нудно. «Наші люди дуже радо читають такі оповідання і деколи вважають їх за щиру правду, а іншим разом видять у них образ дійсних людських відносин, пристрастей, бажань та змагань». Але віршів селяни читати не люблять. «Се для дівчат, для дітей», - кажуть не раз поважні господарі, коли їм упаде в руку така книжка. Навіть про такі поезії, як Шевченкові, говорять не раз: «Та що нам тут читати! То співанки, а нам, старим, уже не до співанок» [33: 417-418].
Франкові спостереження доповнюються свідченнями його сучасника проф. Францішка Буяка, дослідника галицького села, що сам із походження був селянином, «Народ, - писав він, - шукає у книжці, як зрештою загал освічених людей, передовсім гарної, цікавої фабули, яку йому дають оповідання історичні і повісті; менше цінить він видання наукові, що мають на меті поширення корисних знань»100.
З-поміж усіх Франкових творів особливо популярні у сільських читальнях були три, якраз охоплені тими категоріями читання, що їх він сам і визначив як особливо цікаві для селян: перші дві — історична повість «Захар Беркут» і переспів середньовічної поеми «Reinecke Fuchs» під назвою «Лис Микита» - «байки»; третя - праця, що містить «образ дійсних людських відносин»: «Панщина та її скасування 1848 р. у Галичині». Всі три мають виразну тенденцію: «Захар Беркут» - соціялістичну, «Лис Микита» — антипопівську й антишляхетську [49: 201], «Панщина» поєднує соціялістичну й антишляхетську, — але ніде Франко не проводить її відверто, маскуючи під цікаву оповідь, яка займає увагу читача; з усіх трьох лише «Захара Беркута» Франко написав у молоді роки101.
Можна з певністю говорити, що всупереч самозваній селянській ідентичності Франка його стосунки з селянами замолоду були проблематичними, а вплив на галицьке селянство досить обмеженим. Що, втім, не означає, ніби Франків «селянський проект» зазнав повного краху. Тут мусимо знову вдатися до аналогій. Класичним прикладом інтеліґентсько-селянського непорозуміння вважається «ходіння у народ» - кампанія, до якої вдалися російські народники у 1874 р. Перебравшись у селянський одяг, народники поселялися у селах, працюючи фізично, ведучи простий спосіб життя й наївно сподіваючись у такий спосіб викликати довір’я у «народу» і залучити його до антисамодержавного руху. Всі знають — навіть із підручників, — що селяни нібито рішуче не сприйняли революціонерів і навіть самі доносили на них у поліцію. Новіші дослідження показують, що все було небагато складніше. З одного боку, народники усвідомлювали прірву між освіченим суспільством і простим народом, а тому у встановленні контактів із селянами виявляли виняткову обережність. З іншого боку, селяни не тільки не доносили на народників, а в подеколи навіть намагалися захистити їх від влади. Якщо на народників хтось і доносив, то не селяни, а купці, священики, управителі маєтків, поміщики. У контексті нашої теми важливо особливо відзначити, що під час слідства селяни демонстрували вибіркову пам’ять: вони досить добре пам’ятали лозунґи та промови народників, але «забували» їхні прізвища та інші обставини, пов’язані з їхнім побутом у селі. Мотиви такої поведінки легко зрозуміти — вони намагалися в такий спосіб уникнути кримінальної відповідальности102.
Хитрощі, вдавання дурників були типовою формою селянського спротиву, «зброєю слабких»103. Треба думати, саме таку поведінку продемонстрували «селяни-соціялісти» на процесі 1886 р. По-перше, під час слідства не пролунало імені жодного з міських інтелігентів, причетних до створення і діяльности обидвох читалень, — у тому числі й Франкового. Всі розуміли, що така згадка тільки обтяжить їхнє становище, надавши їхній діяльності нелеґального характеру. По-друге, молоді селяни не були
