Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-королівську посаду. Студіювання ради хліба, а не науки — це було гасло тодішнього Львівського університету, може, крім єдиного винятку, — історика проф. Ліске, але я не ходив на його лекції.
Я розчарувався, відчув огиду і почав шукати знання поза університетом.
[34: 371-372]
Лекції на університеті мене зовсім не зайняли і не дали мені нічогісінько — ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у пок[ійного] Венцловського й зівав, слухав руської граматики й літератури у д-ра Огоновського.[49: 245]
У сучасній польській історіографії можна надибати думку, що таку неґативну оцінку зумовили Франкові націоналістичні погляди: його нібито гірко вразило обмеження освітніх можливостей для українців в університеті; імпліцитно натякається, що Франко був «знаний зі своєї нелюбові до польської нації»21. З такою оцінкою тяжко погодитися. Обминаючи тут загальне питання про те, як Франко ставився до поляків, звернімо увагу на його досить позитивне ставлення до польських професорів Ксаверія Ліске, Юліана Охоровіча і Лєона Білінського і надзвичайну критичність до українця Огоновського.
Франко міг бути дуже суб’єктивним у своїх оцінках. Вони також могли мінятися під впливом обставин і часу: в іншому контексті (який, однак, не має нічого спільного з польсько-українським антагонізмом) він дуже критично висловлювався про Ліске та його історичну школу22. Тому їх не можна брати просто так на віру, а варто зіставляти з оцінками інших. Із цієї перспективи цікавою є полеміка, що її значно пізніше, на початку 1890-х p., провадив із Франком його професор Омелян Огоновський. На той час цитована вище Франкова автобіографія була вже опублікована, й Огоновський знав про критичну оцінку його курсів. Він заперечував Франкові, говорячи про себе в третій особі:
Дивним дивом марикує собі тут Франко, що на университеті не міг нічого путнього навчитись. Все-ж покойний Венцлевський був професором тямущим і відтак з його школи вийшло чимало добрих учителів класичної філології; та й мабуть у Омеляна Огоновського можна дечого навчитися, коли в 1878 — 1879 р. напильнішим єго учеником був Олександер Брикнер [Bruckner. — Я.Г., которий тепер є професором університету Берлінського23.
Огоновський приводить іще один арґумент: на його думку, Франкові подобалася соціологія - але професорам філології годі було її знати24. Цей арґумент у контексті дискусії звучить анахронічно: Франко не зразу захопився соціологією, принаймні на першому році навчання він записався на філологічні курси, зокрема й Огоновського25.
З іншого боку, вкрай критичну поставу Франка до Огоновського поділяв і колишній київський професор Михайло Драгоманов. Під час свого короткого побутування у Львові він завітав до університету, відвідав лекцію з руської літератури й потому сказав у гурті молоді, що «скільки бував по Росії і в Европі, а таких глупих викладів, як у Львові, не чув ніде»26.
Подібну оцінку дав і Михайло Павлик, із яким Франко цілий рік жив разом на одній квартирі. Про Огоновського він писав: «хто чув його один рік, не має вже що чути на другий»27. Загальний стан університетської науки Павлик охарактеризував, перефразувавши відому латинську мудрість Non scholae sed vitae discimus (Учимось не для школи, а для життя) - у Львівському університеті, з його слів, вона діяла навпаки: все для школи, нічого для життя. Тому Павлик твердив, що «волію каміння товкти, аніж вчитися...»28
Цілком можливо, що на Франка і Павлика з його різкими оцінками університетської освіти сильно вплинуло їхнє пізніше знайомство з російською революційною літературою, яка ставила вище офіційної університетської індивідуальну освіту29. Численні сліди цього впливу можна знайти у Павликових листах. У приватних розмовах пізніше він нібито заявляв, що по прочитанню Бєлінського, Добролюбова і Чернишевського «мав враження, що мене випустили з австрійської тюрми на широкий степ»30.
Була, однак, й об’єктивна причина: провінційність інтелектуального життя у Львові взагалі й у Львівському університеті зокрема. Францу І, засновникові університету, приписують слова: «Не хочу мати вчених, хочу мати чиновників». Відповідно, Львівський університет постав заради двох цілей: виховання чиновників і священиків (які, знову ж таки, були державними службовцями), і двома головними факультетами були правничий і теологічний. Програма третього, філософського факультету, формувалася за «залишковим принципом»: там викладали гуманітарні, а почасти навіть природничі дисципліни, що не ввійшли у програму правничого і теологічного факультетів (такий універсальний характер філософського факультету зберігся у деяких сучасних німецьких, австрійських і швейцарських університетах). Серед його викладачів траплялися колоритні фігури, як-от професор історії Маус, виходець із Швабії, який колись був учителем Фердинанда. Це дозволяло йому чутися вільно й оголошувати свої ліберальні погляди не озираючись. Але Маус був радше винятком; до того ж Франко не застав його, коли вписався до університету. Назагал же вплив професорів не виходив поза університетські стіни: вони «світили, але не промінювали». Брак публічного життя в університеті неминуче позначився на самому місті. Будучи столицею провінції, Львів до останньої третини XIX ст. не мав достатніх умов, щоб стати вогнищем науки і літератури31. У 1861 р.Яків Головацький, попередник Омеляна Огоновського у Львівському університеті, відповідав на прохання російського консула Міхаіла Раєв-ського у Відні присилати щотижня статті про місцеві новини:
Впрочем, Львов — провинциальньїй город, важньїх собьітий столь мало, что едва и наберется на столько материалов, чтобьі еженедельно можно бьіло посьілать постоянньїе статьи32.
Провінційний статус Львівського університету виводився з того ку-льтурно-географічного факту, що до останньої чверти XIX століття це був найсхідніший форпост німецької культури. Блискучим професорським складом він похвалитися не міг: наукові таланти притягалися «центральними» університетами у Берліні, Відні, Ляйпциґу, Гайдельберґу чи Тюбінґені.
Полонізація Львівського університету докорінно змінила його статус у конфігурації стосунків «центр - периферія». По тому, як російський уряд закрив Віленський університет (1831), а створений на його базі у 1834 р. Київський університет, як і новостворений у 1882 р. Варшавський, стали інструментами русифікації західних окраїн Російської імперії33, сполонізований Львівський університет виростав до символічної ролі найбільшого польського університету на землях колишньої Речі Посполитої. З колишнього провінційного німецького університету він став університетом у «прихованій» польській столиці. Це привертало увагу польських науковців із російського і пруського заборів. Вони користали з місцевого ліберального режиму і з патріотичним завзяттям будували тут вогнище польської науки34.
Полонізація Львівського університету об’єктивно справила позитивний
