Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Від моменту свого приїзду Франко мусив спостерігати ще одну річ: швидку полонізацію Львова. В останній третині XIX ст. німецький Lemberg знову перетворювався на польський Lwow. Польський характер міста маніфістувався на різних рівнях і в різний спосіб: від домінування поляків у місцевій адміністрації до перейменувань вулиць іменами героїв польської історії13. Про поступ полонізації можна судити зі спогадів двох Франкових знайомих, котрі, як і він, приїхали до Львова в 1870-ті роки. Першим був польський революціонер Болєслав Лімановський, якій після ув’язнення в Сибіру знайшов притулок у Галичині (1870). Столичне місто Львів вразило прибульця своїм німецьким характером:

Львів справляв враження сильно онімеченого міста. Це була пора, коли на вулицях з’явилися печені каштани, і євреї викрикували: «Heisse maronen! Heisse maronen!». Дрібні магазини називали «ґрайзлерянями» (Gre-isslerei). Було багато німецьких вивісок. У ресторанах частіше було чути мову німецьку, аніж польську. Певний час я ходив на обід до ресторану, розташованому при театрі. Траплялося так, що при однім столі я заставав майже одне й то саме товариство. Всі розмовляли по-німецьки, а до їхньої мови часто впліталося: «рапіе dobrodzieju». Як потім переконався, то були львівські міщани, які говорили по-польськи <...>. У театрі частіше ставили п’єси німецькі, аніж польські. У костелі єзуїтів у неділю проповідь відбувалася німецькою мовою. В уряді та школах німецька мова ще не поступилася польській. Лекції, які влаштовувалися в ратуші для широкої публіки, були переважно німецькими. Взірцем для Львова у стравах, напоях, забавах і модах був Відень. Повільно, однак, польськість витісняла німецькість. І в 1878 p., коли я покидав Львів, він мав вигляд польського міста14.

У тому самому році, коли Лімановський покидав Львів, до Львівського університету на правничі студії записався Євген Олесницький, приятель Франка з часів його молодости. Львів видався йому майже чисто польським містом:

Усі уряди польські, школи й університет польські, театр польський, написи всюди польські, торгівля в руках поляків і жидів, що маніфестувалися під національним поглядом як поляки. Мова всюди польська — в крамницях, реставраціях, кавярнях говорили по польськи. Велика то була відвага заговорити до кельнера або купця по українськи і на такого всі зглядалися як щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, крилося кудись по закутках, а наверх його не було видно: розмірно найбільше ще українського елементу було в найнижчих робітничих верствах, між домашньою службою та каменичними сторожами. З тих сфер рекрутувалися головно публіка, що в неділі і свята заповнювала церкви15.

Іван Франко розпочав своє навчання у Львівському університеті якраз у той момент, коли цей найбільший осередок німецької культури в місті втрачав свій німецький характер. 4 липня 1871 р. віденський уряд скасував обов’язкове вживання німецької мови на правничому та філософському факультетах. Право викладати мали тільки ті професори, які знали хоча б одну з двох крайових мов. Було встановлено трирічний перехідний період.

1874 р. німецькомовні викладачі, які не вивчили руської або польської мови, мали покинути університет. Розпорядження 1871 р. привело до масового ексодусу німецьких професорів й означало викреслення Львівського університету з числа німецьких університетів. Його роль мав перебрати Чернівецький університет, створений у 1875 р. з метою нести «німецьке світло на Схід»16. У зв’язку з цим депутат австрійського парламенту і професор Віденського університету Едуард Суес запропонував Львівський університет закрити, бо він занепадає і взагалі зайвий - адже Галичина має ще один універститет у Кракові. Інший віденець Арман Дурмрайхер у своїй книжці про австрійські університети взагалі відмовлявся обговорювати стан справ у Кракові та Львові, бо після впровадження польської мови наука, вважав він, покинула стіни обидвох університетів і для освічених німців вони стали закладами настільки ж чужими, що й університети французькі й англійські17.

В обороні польської науки та Львівського університету став місцевий професор Ксаверій Ліске (1838-1891), один з основоположників модерної польської історичної науки. У 1876 р. у відповідь на закиди Едуарда Суеса він написав брошуру «Про позірний занепад Львівського університету». Як головний арґумент він наводив статистику зростання кількости як наукових видань, так і студентів у Львівському університеті після впровадження там польської мови. Його арґументація не була позбавлена національної мегаломанії: мовляв, у світі немає жодного іншого народу, який написав би наукових праць у чужих мовах більше від поляків. Проте в одному він мав рацію: дегерманізація назагал не знизила, а підвищила рівень викладання. До цього німецькі професори поділялися на дві групи: одні, маючи науковий рівень нижчий від посереднього, трактували посаду у Львівському університеті як синекуру, інші, талановитіші й амбітніші, мріяли якнайшвидше досягнути наукових успіхів, щоб дістати запрошення від центральних німецьких університетів18.

Полонізація Львівського університету відбулася коштом зменшення не так німецької, як руської присутности. До запровадження автономії тут було аж три університетські катедри з руською мовою викладання: руської мови і літератури (з 1849 р.) та дві катедри права (з 1862 p.). Напередодні реформи русини були найчисельнішою етнічною групою в університеті і становили майже половину всього студентства (45,6% у 1857 p.). У 1883 р. вони становили заледве третину (34,8%)19.

Як сприймав ці зміни Франко, безпосередніх свідчень не маємо. Він мав пропозиції виїхати на навчання до університетів у Відні й Чернівцях, де викладали німецькою мовою. Однак не зробив цього. Навряд чи тому, що вітав полонізацію — його вірші, написані у перші роки університетського навчання, сповнені сильних антипольських почуттів. Можна думати, що головну роль зіграло його бажання залишитись у Львові як великому культурному центрі галицьких русинів.

Якщо Франко й мав якісь надії здобути добру освіту у Львові, то вони мусили швидко розвіятися. В одній з автобіографій він згадував:

Львівський університет не був тоді світочем у царстві духа; що більше, його можна було б порівняти з закладом для культури безплідности in spiritualibus. Ще сьогодні беруть мене холодні дрижачки при згадці про педантичні, безглузді лекції Венцлевського, Черкавського, Огоновського, про тяжке пережовування мертвої книжкової вчености, про це рабське додержання друкованих зразків і словесних формул. Один з найздібніших учителів того часу Ф. Зрудловський мав звичку після того, як перейшов на пенсію, щоразу, приходячи до нового товариства, рекомендуватися так: «Я є той Зрудловський, що протягом тридцяти літ забивав памороки молоді римським правом, а коли нарешті мені прояснилося в голові, то не мали мене за злочинця, а тільки за божевільного». Інші, більш безглузді панове, не втратили свого розуму, але пережовували спокійно і з святою повагою пашу аж до свого блаженного кінця.

Треба додати, що тоді у львівському університеті не викладали ні філософії, ні психології, ні славістики, ні романістики. А психологія,