Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Виразна різниця в розмірі між Львовом та іншими галицькими містами підкреслювала його столичний статус. Саме завдяки цьому статусові у місті 1784 р. відкрили університет. Виник певний парадокс: у «найвідсталішому» краї Габсбурзької монархії на початку 1870-х років із шести її університетів містилося аж два (другим був старий Яґелонський університет у Кракові). Окрім університету, у Львові були відкриті у 1844 р. технічна академія (реорганізована у 1872 р. у Львівську політехніку), у 1855 р. - рільнича школа в передмісті Дубляни, у 1874 р. - Вища лісотехнічна школа, у 1880 р. -музична консерваторія, у 1881 р. - школа ветеринарії. Автономія краю та міста дала поштовх до розростання мережі доуніверситетського навчання. Перед запровадженням автономії у Львові було 18 публічних шкіл із 48 класами і 15 приватних шкіл, а напередодні Першої світової війни — вже 43 публічні школи з 466 класами і понад 20 приватних4.
Львів відігравав важливу роль завдяки своєму подвійному статусові адміністративного і культурно-освітнього центру. Він діяв як великий магніт для довколишнього люду, що шукав можливостей поліпшити свою долю. За останні 40 років австрійського панування - час, упродовж якого Франко жив у Львові (1875-1916) - кількість городян майже подвоїлася (196 тис. у 1910 p.), головно за рахунок таких самих, як і Франко, прибульців. Великі маси народу прибували сюди завдяки розбудові комунікаційної мережі. Після відкриття у 1861 р. залізничної лінії Львів-Перемишль місто дістало сполучення з Віднем і цілою Центральною та Східною Европою. У 1869 р. відкрили залізничну вітку Львів-Броди, а 1871 р. допровадили її до самого австрійсько-російського кордону. Це поклало початок дуже інтенсивному рухові пасажирів і товарів між Львовом та Києвом, Одесою й іншими містами Російської імперії. Для тих російських підданців, які виїжджали на лікування у Карлові Вари чи навчання до Женеви, вибиралися до музеїв та опери у Відні та Празі, тікали на Захід від урядових репресій та від ан-тиєврейських погромів (1881) чи, навпаки, переправляли зі Заходу на Схід нелеґальні політичні видання і нелеґальну зброю, Львів ставав обов’язковим транзитним пунктом, нерідко — місцем коротшої чи довшої зупинки або навіть і постійного мешкання.
Роль Львова у східно- і центральноєвропейському потоці товарів, людей та ідей в останній третині XIX століття зросла у зв’язку з «п’ємонтським покликанням» Галичини. Столиця найбільшого краю Австро-Угорської імперії стала водночас прихованою столицею для національно свідомих українців і поляків. Вони витворили тут мережу національних установ та видань, що не мали шансів на існування у Російській і Німецькій імперіях. Ще у перших десятиліттях XIX ст. роках Львів за кількістю друкованої польськомовної продукції посідав третє місце після Варшави та Вільна, а наприкінці століття зрівнявся за цим показником з усією Російською імперією5. Щодо масштабів україномовного друкування, то до скасування обмежень проти українського друкованого слова в Російській імперії (1905) Львів попросту не мав собі рівних6. А загалом за числом періодичних видань різними мовами у перерахунку на одного мешканця Львів на початку 1880-х років переважав значно більшу від нього Москву. Якби Галичина опинилася тоді у складі Російської імперії (а наприкінці 1870-х pp. загроза австрійсько-російської війни й окупації Галичини була досить реальна!), то Львів випередили б у цьому тільки Петербург і Варшава7.
Лінія розвитку тогочасного Львова відбігала від інших великих міст як Австро-Угорської, так і Російської імперії. Його ріст не набрав аж таких разючих масштабів, як у випадках Варшави, Києва, Одеси чи Катеринослава8. Зміни, що відбувалися тут, мали радше якісний, аніж кількісний вимір — за рахунок поглиблення і тих переваг, які давав його мешканцям столичний статус Львова. За австрійського панування Львів не став ані великим промисловим, ані торговельним центром, будучи насамперед адміністративним і культурним осередком. У 1880 р. у Львові проживало 1,8% всього населення краю, але 13% чиновників і 18% представників вільних професій - порівняно з 7% зайнятих у промисловості й 3,5 % усіх робітників9. Більшість мешканців навколишніх міст і сіл, що приходили до Львова, за браком фабрик і заводів наймалися на роботу у ремісничі майстерні чи домашню прислугу, на будівництво чи в залізничне депо. Робітнича міґрація була нечисельна й не перевантажувала міські інфраструктури, як це було характерно для великих промислових центрів на кшталт Варшави, Лодзя,
Юзівки чи Баку. Роль Львова як адміністративного та культурного центру стримувала масову робочу міґрацію ще й тим, що він став багатим містом у бідній провінції, і не кожному дозволяв у ньому жити гаманець. Найновіші моди, що доходили до міста через пов’язання між віденськими і львівськими сім’ями, модерне міське планування у вигляді широких бульварів, що його запровадили замість старих фортечних укріплень габсбурзькі чиновники, щоб якось винагородити себе за вимушене перебування в далекій провінції, спорудження у Львові третього найбільшого в Европі театру, богемна культура численних кав’ярень і ресторанів — усе це, надаючи містові слави «Відня Сходу»10, означало, серед іншого, відносно високі ціни на мешкання, товари та послуги.
Впровадження міського самоуправління (1870) уможливило вкладання великих коштів у дальшу розбудову міста. У другій половині XIX ст. у Львові запроваджується газове освітлення вулиць, будується мережа водогонів і каналізації, закладаються парки та вводиться трамвайне сполучення. У Львові споруджуються будинки крайового парламенту (1877-1881), залізничної дирекції (1887), ощадної каси (1897), залізничного вокзалу (1904), нового міського театру (1897-1900)11.
Тому Франкові по приїзді до Львова майже на кожному кроці мала впадати у вічі велика кількість риштовань. Він поселився на передмісті, на вулиці з калабанями, навколо якої велися будівельні роботи12. Відтоді й аж до 1902 p., коли він переїхав у власну віллу, Франко часто міняв квартири. Атмосфера спорудження будинків і вокзалів, відкриття пам’ятників і павільйонів, мощення вулиць каменем буде супроводжувати його всюди. Вона позначиться як на окремих творах («Каменярі», «Муляр»), так і на світогляді у цілому - бо служитиме ілюстрацією
