Роман крізь час - Люсі Лі

Маша 

У понеділок, як і просила Людочка, я з'явилася в офісі о 08.20, залишивши 10 хвилин на підняття в ліфті.

Поки їхала в ліфті зіткнулася з заспаною Оленою, секретаркою О.В. Жінка здивовано вирячила на мене очі, а я їй у відповідь красномовно вищирилась. Мовляв: "Не очікувала, що мене візьмуть на цю роботу, а мене ось взяли." 

Коли рівно о 08.30 з'явилася у приймальні генерального на мій подив Людочки на місці не виявилося. На її столі виведений акуратним почерком, самотньо лежав пронумерований список справ на день. Який ми із нею вивчали напередодні. І тиша…

Це одразу викликало у мене якусь тривогу. Але я себе переконувала, що Людочка напевно просто затрималася десь у пробці. Тим більше в її становищі це цілком зрозуміло. 

Але Людочка не з'явилася ні через пів години, ні пізніше. За цей час, я встигаю замовити канцелярію, воду, каву та пару сортів чаю, які вже закінчилися. Перебрати продукти у холодильнику, викинути ті, що залежалися, і скласти список нових на замовлення. Вимити та заправити каву машину, навести невеликий шмон, у затишній мінікухні секретаря (помічника) великого боса, та ще декілька справ із наданого мені списку. А також зробити пару дзвінків із непідтвердженими зустрічами. 

Рівно 08.00 у приймальню ввалюється, пом'ятий та блідий О.В. Властилинов власною персоною. Чоловік мляво вітається, та навіть не глянувши в мій бік, залишаючись десь далеко у своїх думках йде до дверей кабінету гендиректора. І вже схопившись за ручку, маючи намір увійти до кабінету різко повертається до мене.

- Добрий день Машо, Людочки сьогодні не буде, вночі почалися перейми, і вона народила раніше строку, — та мрійливо усміхнувшись, додає. - Двійню, хлопчика та дівчинку, — і якийсь загадково — щасливий зник у кабінеті великого боса.

Здається я починаю розуміти, як Людочка, при такій завантаженості в роботі, встигла і заміж вийти та ще й завагітніти. 

Хоча про заміж, це не точно, потрібно хоч дізнатися яке у неї прізвище, бо можливо вона і не вийшла. Але те що Властилинов може бути батьком двійнят, я чомусь упевнена. Дуже задоволена у нього фізіономія. Та і я бачила з якою опікою він дивився на вагітну Людочку. 

За цими думками я мовчки зайнялася своєю новою роботою. Незабаром зовсім забувши про Людочку, її прізвище та можливого тата двійні. 

Запрацювалася настільки, що коли перемовник заговорив голосом О.В. повідомивши про бажання пообідати, я, злякавшись голосно скрикнула і мало не впала з крісла. 

- Машо, у вас все добре? - стурбовано цікавиться Олег Володимирович.

- Угу, — невиразно відповідаю, та коли він відключився, цієї ж миті, кинулась набирати номер ресторану де шефу зазвичай замовляють обід. Добре що відповідальна Людочка завбачливо залишила його на самому видному місці.

Після обіду, робота потекла у подвійному темпі. І що я можу сказати, до кінця робочого дня я була вичавлена ніби лимон. Бо за всі 9 годин, практично безперервної роботи, встигла випити тільки одну філіжанку кави, що дбайливо зробила сама собі з ранку.

- Все, я звільняюся! - голосно заявляю сама собі, хапаючись за голову, коли із жахом виявила, що з усього списку завдань, що залишила мені Людочка мною виконана лише половина. При тому, що я працювала у поті чола, не відриваючи дупи від робочого місця.

Рівно о п'ятій вечора, тимчасовий начальник, тихо попрощавшись, повідомив, що завтра його не буде. І що сьогодні мені необхідно всім передзвонить і скасувати всі призначені на завтра, та мабуть і на післязавтра зустрічі. Та погодити нові. 

І Олег Володимирович із мрійливим обличчям, вирушив додому, залишаючи мене саму. 

Трясця його. Мені що тут ночувати прийдеться?!

Ще близько двох годин у мене пішло на все. На те, щоб додзвонитися, та перенести всі зустрічі та наради. Ще скласти графіки нових, та затвердити. Прибрати кабінет та приймальню. 

Закінчивши все, з будівлі офісу, я виповзла близько восьми вечора. І таким же бадьорим поповзом рвонула до найближчого метро, якомога далі від цього злощасного місця.

Чесно кажучи, я звичайно звикла багато працювати, але не настільки щоб вграти себе до полу живого стану. 

Але зізнатися собі, а тим більше Ірці, що після першого випробувального дня на новій посаді, хочу звільнитися, я побоялась.

Ні, треба зціпивши зуби протриматися хоча б до кінця місяця, а там буде видно.