Наречений моєї сестри - Джулія Ромуш

Я здригаюся від кожного звуку його кроків. Я знаю, що це ВІН. Відчуваю, як він наближається. Вловлюю його присутність. Це вже на інтуїтивному рівні.

Кров божевільно починає вирувати в венах. Рука, в якій я тримаю кісточку для макіяжу, починає тремтіти. Дурне очікування. Мазохізм із завмиранням серця. Тортури, на які я чекаю аби покарати себе за те, що зроблено.

Губи самі розтягуються в усмішці. Зберігати холоднокровність стає нестерпно важко.З ним завжди складно. Завжди нестерпно. Завжди до довбаних мурашок. Завжди до болю в серці.

В горлі пересохло настільки, що боляче зробити навіть вдих. Відчуваю, як очі починає пекти від непрошених сліз. Але, як би не було іронічно, зараз, головне, тримати себе в руках і не показувати виду. Не дати йому зрозуміти, що коїться у мене всередині.

Але зрадницьке тіло починає тремтіти. І мене тіпає від спогадів. Яскравих. Божевільних. Заради яких варто жити. Через які він змушує мене вмирати знову і знову.

Усередині ураган, а зовні штиль. Моя зброя проти його зверхності - це удавана холоднокровність. Але він і її руйнує за раз, варто опинитися поруч.Як мисливець поруч з жертвою. Завжди показує свою владу наді мною. Не дає забути того, що між нами було. А для мене це катування ... кожного разу в згадках воскрешати ту ніч. Ночі ...

Він не може упустити шансу прийти до мене. Не може. Тому що він хоче мене покарати. Змусити відповісти за все, що встигла зробити. За те, що не послухалася. Не підкорилася. Була дуже свавільною.

Напевно, з властивою йому формою жорстокості, він покарає мене за те, що я ще не зробила. Але про що подумала. Про що не встигла подумати - мені теж перепаде ...

Змусить пошкодувати. Не залишить мені виходу. Знову захоче, щоб я була його маріонеткою, щоб він міг смикати за мотузки та мною керувати. Він це любить. Любить прогинати під себе. Ламати. Знищувати. Знайшов в мені ідеальну жертву. А я, дурна, колись раділа. Як і тому, що така людина звернула на мене увагу. І зараз веде гру на виживання. Доводить, що він без мене може. А я без нього не повинна... існувати.

Ось тільки зараз все змінилося. Стало набагато гірше. Він чоловік моєї сестри. Одружений чоловік. Заборонений. Той, на якого не можна навіть дивитися. А коли я дивлюся, у мене виникають такі бажання, що самій стає страшно. Ось тільки його самого це не зупиняє. Не заважає робити те, що він робить зараз. Я вчинила погано ... Але він вчинив ще гірше.

Ручка дверей повільно опускається вниз. Завмерши, я стежу за тим, як людина, яка не має права тут перебувати, входить в мою кімнату.

Все нібито в сповільненому фільмуванні. Мої очі ковзають по ідеально випрасуваному костюму. По тому, як тканина штанів обтягує сильні потужні стегна. Очі переміщаються вгору, і я дивлюся на чоловіка, який як гора нависає наді мною. Його очі горять небезпечним вогнем. Пропалюють. Таврують. Обіцяють, що я ще пошкодую. Відповім за все. Я бачу, що він хоче змусити мене страждати.

Мої губи злегка розтягуються в усмішці. А хіба може бути ще гірше? Невже він зможе змусити мене пройти через це пекло ще раз?

Посміхаюся.

Колись я сама наполегливо пірнала в цей вир. Раз за разом. Була наївною дурепою. Тією, якою нічого не варто скористатися, а потім викинути. Або мати як запасний варіант.

"Мати" - гарне слово. Правильне. Повністю описує те, що відбувається.

Відвертаюся, удавши, що мене не вразила його поява. І не здивувала.

Беру в руки гребінець, монотонні механічні дії заспокоюють. Починаю розчісувати волосся тремтячими руками, сидячи за туалетним столиком.

Я чекаю його різких як батіг слів. Від яких кожен раз здригаюся. Наче мене б'ють по-живому.

Брехливі визнання, цинічні обіцянки за якими стояв підступний план. І я в ньому була пішаком. Вдало розіграною картою в небезпечній грі тих, кого мені ніколи не перемогти.

У відповідь отримую лише тишу, яка давить на свідомість. Якесь невисловлене і безмовне попередження витає в повітрі, але я все це ігнорую. Просто хочу спокою. Для цього мені потрібно, щоб мій гість пішов. З цієї кімнати. Будинку. Міста. Світу. З мого життя.

Або мені варто бігти й ховатися, тому що диявол прийшов сьогодні за мною?! Щоб знищити... Його появи в моєму житті ніколи не закінчувалися добре.

- Вийди, - я більше не маю снаги виносити тишу. Як і його присутність.Його погляд як катування, яке я не здужаю більше терпіти.

- Продовжуєш готуватися до весілля? Вирішила мене не послухатися? - Він неквапливо, немов хижак, наближається. Його тон знущальний. Настільки крижаний, що мені стає холодно.

Чоловіка видає погляд. Такий, що руйнує, що змітає все на своєму шляху. Такий, заради якого я пішла проти правил. Ризикнула майбутнім. Закохалася і дозволила собою скористатися. Але це було тоді. А зараз мені потрібно було від нього рятуватися ...

- Вирішила, - закриваю очі, збираюся з силами. Тільки б голос не здригнувся.
Не можна видавати себе. Свої справжні почуття, що показують слабкість і його владу. Ще більшу, ніж раніше. Якою він внутрішніми канатами прив'язав мене до себе. І не відпускав.

Йому було мало того, що він став моїм першим, даючи надію на майбутнє. Клявся в тому, що ніколи не збирався зробити. А потім зрадив, одружившись із сестрою.Відмовився від мене, але не відпускав. Робив все, щоб я не могла його забути.

- Даремно, - відкриваю очі так само різко, як і чоловік виявляється поруч зі мною, - весілля не буде.

- Гаспар весілля не скасує. Як і я ..., - все-таки не справляюся з емоціями та мій голос зривається на крик.

- Зі мною небезпечно грати. Ти це знаєш, - застрашливо спокійно вимовив Габріель. Стиснувши пальці на моїй руці, смикає вгору і змушує мене встати з пуфа. Різким ривком змушує мене повернутися до нього обличчям. Тільки замість відповіді я лише запитально підкидаю брову. Ми це вже проходили. Не вразив. Чоловік мовчить. Пропалює поглядом, на корені руйнує мою рішучість.