Дві культури - Олександр Боргардт

Дещо про Арімана. Друге з головного, на чому варто зупинитись, це наступна теза:

Обращаюсь к другому капитальному обвинению против России. Россия — гасительница света и свободы, темная мрачная сила, политический Ариман; как выразился я выше. У знаменитого Роттека высказана мысль, которую, не имея под рукой его "Истории", не могу, к сожалению, буквально цитировать, — что всякое преуспеяние России, всякое развитие ее внутренних сил, увеличение ее благоденствия и могущества есть общественное бедствие, несчастье для всего человечества. Это мнение Роттека есть только выражение общественного мнения Европы. И это опять основано на таком же песке, как и честолюбие и завоевательность России. Каковы бы ни были формы правления в России, каковы бы ни были недостатки русской администрации, русского судопроизводства, русской фискальной системы и т. д., до всего этого, я полагаю, никому дела нет, пока она не стремится навязать всего этого другим. Если все это очень дурно, тем хуже для нее и тем лучше для ее врагов и недоброжелателей.

Так, добре; значить: “И это опять основано на таком же песке, как и честолюбие и завоевательность России”. Вище ми з вичерпною повнотою довели, що все це засноване не “на пєскє”, а на непорушній скелі історичних фактів. Покажемо тепер, що й це переконання покоїться не на менш непорушній основі. Саме так, — “гасітєльніца свєта і свободи”, панове — та ще й яка! Воістину — “тємная і мрачная сіла”!..

Постійна агресія Росії, що розповзлася з невеличної плямки біля заштатної річушки — Москви–рєкі — на половину найбільшого з континентів Землі, одвічне паплюження нею прав та свобод інших народів, її майже сім сторіч торгівлі людьми, припиненої офіційно лише у другій половині минулого століття, всього дещо більше ста років тому, а також вся її поведінка в ХХ ст., коли вона й розпочала “навязивать всє ето другім”, — наводять на одну думку.

Вона по суті, якщо вірити нашому авторові, — вже є сформульованою у Роттека, але — ми повернемося до неї пізніше, нижче. Ми сформулюємо її ще коротше, іще яскравіше.

Історія народів знає таке цікаве явище як полярізація. Ми не знаємо її суті, не знаємо й механізмів, але — звернімося до прикладів, покажемо, що вона є. Зокрема — звернімося до класики.

Класичного прикладу подає нам класична ж антична історія. Світ Еллади дає нам строкатість еллінських народів, з котрих можна відокреміти два типових, що дають нам повного уявлення про полярізацію. Два народи, що неперервно на цьому грунті (хоч може іноді безпосередньо й не усвідомлюючи цього) - ворогують між собою. Два міста, два народи: Атени та Спарта. Який досконалий, разючий контраст!

Зі Спарти ніколи не вийшло жодної здорової соціальної ідеї; жодної поеми, жодної різьби, жодної трагедії. В Спарті не побачив світу жоден із філософів Еллади… А який же суто шкурний політичний егоїзм! Зате Атени… Чого й кого там тільки не було! Ось, це вам і є, — сама класична полярізація.

Вона ж поділила свого часу семітів на всім багатих фіникіян, місце яких зайняли потім хуткі розумом євреї, та на всіх останніх, які довго нічим не заявляли про себе; чимось дійсно видатним. Як ми порівняли Атени та Спарту, доцільно так само порівнювати Київ та Москву; коли завгодно, а найкраще в часи, близькі до кінця української незалежності. В Україні — школи, церковні та козацькі, освіта — університет, Києво–Могилянська академія; в Московщині — нічого, кіт не валявся. Нема навіть паперової фабрики. Зібралися було відкрити якусь школу “для дєтєй боярскіх” за Олексія Михайловича, та так і не сподобилися. Перші школи з’являються тільки за Петра. Підручники граматики (російської мови!) та арифметики для них, — створять — ясна річ, в Україні. Звідти ж прийдуть і перші вчителі.

Чи не є явище поляризації тотожнє з поділом Данілєвского на нації “історічєскіє” та “нєісторічєскіє”? — і так, і ні. Тому що його поділ — довільний, свавільний, а наш творить сама історія. За участю зацікавлених народів.

З приводу претензій Європи до Росії, — мораль Данілєвского є простою: хай Росія хоч згниє живцем — кому до цього діло? Вона ж бо нікому та нічого не нав’язує.

Оце вже є — абсолютно невірне. Поперше, коли десь там щось загнило — смердить далеко навкруги. Подруге, все ж таки: нав’язувала та продовжує нав’язувати. Нав’язує, та ще й як! Принаймні в нашому ХХ столітті — ми цього надобре надивились. “Хай собі там гниють, — а нам воно що?” — так могли міркувати в Алтин Орду в ХV ст.; а в ХVІ ст. — не стало вже й самої Алтин Орду. “Хай собі там гниють, — а що нам?” — могли розмірковувати в Україні в ХVІ ст.. А в ХVІІІ ст. — в самій Україні було заведене російське рабоволодіння. Отак. “Нє стрємілась навязать”, а таки ж нав’язали.

А Польща? — “Хай собі…” — думали й у Польщі в ХVІІ ст. а ген, у ХVІІІ — вже не стало й Польщі.

Всюди, куди не кинь оком, — одна понура Росія…

Особливо цей злоякісний опух на тілі людства розійшовся в ХХ столітті. Росія не тільки невпинно повчала всіх, весь світ, — як треба правильно жити. Вона розв’язала Першу світову війну тільки заради того, щоб додавити українців в Галичині та пригородити сербів на Балканах. Потерпівши невдачі розпалила й Другу світову, щоб знову ізжерти Польщу та Прибалтику, загублені було після Першої.

Після перемоги над Гітлером у Другій світовій, з потурання західних недоумків вона нав’язала свій антилюдський устрій десяти (!) вільним країнам Європи та половині Німеччини.

Але й цього їй стало замало. Спираючись на соціальні покидьки в усіх країнах світу, вона зуміла захопити деякі з них без війни, без зовнішньої агресії, зсередини. Після цього вона перетворила їх на локальні центри свого імперіалізму, — своєрідні метастази, — Куба, Нікарагва, Ангола, В’єтнам… Іде, нарешті, на захоплення та підкорення всього світу під гаслом “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтесь!” Це вже вам не “славянскоє єдінство”…

Не забудемо їм, в жодному разі,